Виходь за мене, милий - Міа Натан

Одного такого приїзду мені здалося, що я бачила Аніту, що йшла дальнім коридором. Я в прямому сенсі перехрестилась, придивилась краще, але дівчина вже зникла у кабінці ліфта. Максиму я нічого не сказала. Я взагалі воліла більше про неї не згадувати.

Але яке було моє здивування, коли я помітила на його телефоні повідомлення від його колишньої. Тут я вже не стрималась та поцікавилась, чому вона йому пише. Він відповів, що вона привела їм нового клієнта. Зараз вона зустрічається з багатим та впливовим чоловіком. Він трошки старший від неї, років на п'ятнадцять — двадцять, й вона крутить ним, як циган сонцем. Компанія Максима підписала з компанією цього чоловіка дуже вигідний контракт. Коли я розповідала про "привалило роботи", то оце воно.

У мене всередині щось неприємно йокнуло. Запалала червона лампочка "Небезпека!" Тут таки стало ще тривожніше, коли я запитала, чи могла я бачити Аніту біля його офісу. Він відповів:

- Так, це можливо. Вона інколи приходить до Томаса.

- А Томас працює з тобою в одному офісі? - здивувалась я.

- Та ні, — він посміхнувся.- В одному офісному центрі. Ти ж бачила, який він величезний.

- Ну, так. Звісно, — задумливо відреагувала я.

Відтоді я втратила спокій. Кожного разу, коли він затримувався на роботі, та, навіть, просто їхав до себе в офіс, наче якийсь маленький, але, скотство, шаблезубий ховрашок гриз мене своїми гострими зубками. Це, гадство, зовсім на мене не схоже, але я шалено ревнувала. Без прямих підстав, просто якесь інтуїтивне відчуття.

Максим наче й не давав підстав у ньому сумніватися. Але, по-перше, вже трохи знаючи Аніту, я була впевнена, що мені є за що турбуватись. Варто їй вирішити, що вона хоче його повернути собі, спокою мені не бачити як своїх вух.

По-друге, щось мені підказує (поки що незначні деталі, натяки), що вона вже саме так і вирішила!

Одного вівторка я сиділа у кав'ярні недалеко від офісу Максима й чекала поки він звільниться. Ми вирішили, що давно нікуди не вибирались, тож сьогодні повечеряємо не вдома. Мені захотілось відвідати якийсь новий ресторан. Отож, відкриваємо Tripadvisor і вперед! Найкращі ресторани Китаю. На другому місці гонконзький ресторан. Читаю в описі закладу: "Ті, хто шукають вишукану кухню (Так це ж ми!) і чудовий вид (Знову про нас!), можуть знайти себе у лаундж-барі у самому серці Коулуну. Простір було спроектувати так, щоб сидіти за столиком та у величезне вікно від стелі до підлоги споглядати води та горизонт Гонконгу. (Підходяще! Значить, нам туди дорога!)

Ресторан виявився справді чудовий. Інтер'єр дуже оригінальний, кухня нямнямна, вигляд на місто просто приголомшливий! Але вечір наш був якийсь нервовий та сумненький. Й зіпсувала його нам ... здогадайтесь хто? З трьох спроб. Думаю, достатньо однієї. 

Отже, сиджу я собі спокійно, чекаю Максима, п'ю водичку й виглядаю його у вікно. Аж раптом! Мене аж підкинуло! Я побачила Максима. Він прямував вулицею. Але не сам! Поруч йшла Аніта. Вона щось, посміхаючись, йому говорила. Він кивав. Тут вона його зупинила, взявши за руку. Швидко щось сказала, поцілувала у щоку й пішла собі. Він подивився їй услід. Повернувся й направився у кав'ярню, де його чекала я. Я підвелася й пішла йому на зустріч. Побачивши мене, він посміхнувся, поцілував мене легким швидким поцілунком, промовив:

- Вибач, трохи затримався! Поїхали?

Ні слова про Аніту. Я теж вирішила нічого у нього не запитувати. Захоче, розповість сам.

Але він не хотів. Увесь вечір у ресторані я не могла розслабитись та зосередитись. Мені було неабияк цікаво, що вони робили разом, як часто зустрічаються, чому він не розповідав мені, що бачиться з нею?

Коли ми вже вирушили додому, у таксі, Максим повернувся до мене та запитав:

- Катю, ти якась дивна сьогодні. Що з тобою? Щось сталося?

- Ні, все нормально.

- Ти впевнена? Взагалі, виглядає так, що тебе щось турбує. Ти десь далеко.

- Не вигадуй! (Ще б мене не турбувало, знаючи цю "розкішну" лахудру!)

Він не вгавав, та з ледь помітною посмішкою сказав:

- Мала, тобі не здається, що як мінімум не чемно обманювати рідного чоловіка, не розповідати йому правду, про те, що там у тебе коїться у голові?

Я не витримую:

- Здається! Ще й як здається! Мені здається дуже дивним, що мій рідненький чоловік ні словом, ні півсловом не обмовився про те, що бачиться з своєю колишньою, веде з нею милі бесіди, цілується в щічку! А може й не тільки!

Він здивовано подивився на мене.

- Катя, ти що? До чого це все? Ми…

- Так, так! Дуже цікаво! Що ви? І, будь ласка, не роби з мене ідіотку. Я сама вас бачила.

- Коли?

- А коли ти з нею зустрічався? Чи ви бачитесь кожного дня?                       

- Ні, ми не бачимось кожного дня, але інколи зустрічаємось. Випадково.

Я іронічно посміхнулась. Ага, звичайно, випадково!

- Що? Чому ти так посміхаєшся? Так, випадково! Й що ти мені пропонуєш? Сахатись та втікати від неї? Я що, схожий на дикуна! Ми дорослі цивілізовані люди.