Я втомився від тебе - Надія Борзакова
Я не спала. Взагалі не могла спати хоч із заспокійливими, хоч без. Одну ніч, потім другу, третю… Думала. Так і так крутила в голові наше з Вовою життя. Намагалася знайти ту саму точку, після якої все зламалося. Після якої щось пішло не так. Можливо, після втрати дитини.
Але жорстокі слова чоловіка про те, що це я хотіла її, а не він... Невже це вже так довго триває? А я не помічала. Жила наче в якомусь коконі, вакуумі. Наповненому готуванням їжі, якимись зйомками для контенту в соціальних мережах, які робила за звичкою, тренуваннями, салонами краси, сесіями з психотерапевтом, які завершила лише кілька місяців тому, івентами, посиденьками.
Як я могла не помічати? Риторичне питання.
А ось питання про те, що робитиму, якщо Вова і справді вибачиться - дуже насущне. Чи зможу пробачити? Чи зможу просто повернутися до нашого з ним будинку і жити як раніше?
Я боялася відповідати на нього навіть собі. Тому що абсолютно чітко розуміла – пробачити його вчинок не зможу. Не зможу пробачити зради. Але й не знаю, як жити далі без Вови. Не вмію просто… І мама каже, що за сім'ю треба боротися і свекруха, яка знову дзвонила кілька разів також. Обіцяла, що Вова схаменеться. Але минуло вже майже два тижні, а від нього не було ні слова. Взагалі.
У понеділок мені зателефонував адвокат Семен Олександрович і призначив зустріч. Призначив холодно та жорстко. Попередив, що якщо не приїду, то це все одно нічого не змінить, а моє становище погіршить. Його дзвінок був як удар. Я зрозуміла, що до цього моменту ще сподівалася, але тепер…
- Оленко, ти що б пробачила йому? Ну от скажи мені, га?
- Аліно, я не знаю... Не знаю, як далі жити, - ридала я сестрі в слухавку.
– Нормально жити. Добре жити. Як усі жити. Собою зайнятися нарешті, а не мімікрувати під його болото, Оленко, - випалила сестра, - Коротше, до адвоката я з тобою поїду. Читатиму все, що тобі підсунуть, щоб ти зайвого не підписала. На скільки там зустрічі?
- Алін, та не треба. Це незручно якось…
- Незручно спати на стелі. Говори час. Я заїду за тобою.
Уточнивши час, ми попрощалися.
- Я б на твоєму місці не їхала, - сказала мама, яка чула нашу розмову. - Нафарбувалася б, у порядок себе привела і до чоловіка. Пара тижнів минуло, він сам побув, зрозумів, як це коли в холодильнику порожньо… Одумався.
- І тому надіслав адвоката?
- Мужикам, знаєш, важко свої помилки визнавати. Ініціативу треба виявляти, Оленко. Боротися за своє щастя та за сім'ю. І менше Аліну слухати. Вона теж моя улюблена дочка, але в особистому житті точно не порадник. У самої нікого і нічого ...
Я подивилася на годинник. До призначеної адвокатом зустрічі залишалося кілька годин. Що, якщо мама має рацію? Я хоча б спробувати маю, вірно? Просто поговорити нормально, а не так, як тоді…
Мама задоволено спостерігала за тим, як я збираюся, посилюючи відчуття, що роблю правильно. Як-не-як вона з татом багато років душа в душу прожила, а значить знала, що говорить і радить. Так, звісно, їй він не зраджував. Це ж тато... Він би не міг. Ніколи. Але й з іншого боку, танго ж танцюють удвох, а отже, і в мамі справа. Вона з тих, яким не зраджують, а я… У який момент я зробила помилку? Що в мені не таке?
- Ось, дивись, ти ще нічого в мене, доню, - сказала мама, коли я закінчила збори, - Красива. Прийди, на совість натисни, на жалість. Нагадай про спільно прожиті роки, про те, що дитину на нервах втратила через те, як сильно хотіла її для нього народити. Про День народження, перед яким він тебе кинув нагадай.
Я кивнула.
Ще раз оцінила своє відображення у дзеркалі. Стрілки, рум'яна на загострених від нервів вилицях, блиск на губах, вирівняне плойкою блискуче довге волосся. Так, мені вже не двадцять три роки. Але я вродлива жінка. Навіть якщо прибрати гіалуронку з губ та підборіддя – вродлива.
Що ж тоді зі мною не так?
Струнка фігура - результат багатогодинних тренувань у залі та правильного харчування. Брючний костюм з коротким топом, що оголює живіт, чудово сидів. Не гірше, ніж на моделі якійсь.
Викликала собі таксі до ресторану. Понеділок. Вова явно буде там в цей час.
Серце билося немов божевільне. Так і так знову і знову я крутила в голові те, що скажу йому, те, що відповім на різні варіанти його слів. Мене хитало від відчуття того, що я повна дурепа, якщо їду, до того, що це правильно і потрібно намагатися врятувати нашу сім'ю. Тому що, як казала мама, гордістю зігріта не будеш.
І ось таксі загальмувало біля знайомого входу. Скільки ж разів ми з Вовою піднімалися цими сходинками, тримаючись за руки… Скільки разів сиділи за нашим особливим столиком і вечеряли разом… А скільки свят було відсвятковано тут. Мій День народження теж мав…
Я закусила губу. Нема чого думати про це зараз. Розплачусь, а з'явитися я маю як королева. Спокійна та впевнена в собі жінка. Зробивши глибокий вдих я піднялася сходами, штовхнула двері і увійшла до зали. І відразу ж, ось просто відразу побачила їх. Вову та ту іншу жінку. Точніше дівчину. Я її наочно знала. Ця була відома лайфстайл-блогерка Домініка Нікітіна. Її блакитні очі, натуральне блондинисте волосся і зроблені груди примелькалися скрізь, де тільки можна. У свої двадцять три роки дівчина вже була власницею особистого бренду одягу та коханкою мого чоловіка. Ненудною, яскравою, а не сірою, неприторною, на відміну від мене. А ще молодою.
Вони сиділи за нашим столиком обличчями до входу. Вова тримав її за руку і постійно цілував кісточки пальців, а дівка царствено приймала ці поцілунки. А я завмерла, як укопана, на порозі не в силах відвести очей від картини, від якої внутрішньо подихала.
Це дуже боляче бачити, як твій коханий чоловік, якому віддано сім років життя, душа, серце та тіло, сидить та цілує іншу. Як він дивиться на неї так, як колись дивився на тебе. Бачити та розуміти, що вона тепер на твоєму місці. У його житті, у його душі, у його серці, у його ліжку. У вашому з ним будинку, мабуть. Ні, швидше за все. Спить на твоїй половині ліжка, каву п'є з твоєї чашки вранці.
