💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів

Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів

Читаємо онлайн Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів
знову заліплювано й вирівнювано; було щось у тому рутинному накиданні й рівнянні випокійливе та урочисте, що сохло, просякнене ґрунтівкою, заки на нього лягало кольорування. Відмовившись від ромашок, щемливо-немодних ідилій та візерунків, як і від модних рожевостей та фіолетів, планок і ліпнин, що помешканням з низькими стелями, як у нього, надавало ґротескної недоладності, Сергій обрав лагідні відтінки, лише в дитячій, до якої невтомною на вигадку радницею була Іринка, красувалися відтепер принцеси і принци.

Й подеколи Сергій приходив «на побачення» в рештках тиньку, що налип то на щоці, то на лобі й контрастував зі свіжим вбранням, про яке почав дбати, щоб було воно чисте, а сорочки випрасувані. Такий його вигляд неабияк звеселяв малу, після чого, споважнівши, вона бралася за відчищання, тоді як Сергій дивувався, як вони живуть у такій крихітній однокімнатці, яку Настя успадкувала від матері, як він свою, допіру замалим не відібрану, від батьків, запрошуючи і його, і він заходив, пив чай, бавився з малечею, спілкувався з Наталкою, зосередженішою і не такою говіркою — дві сестри, сама протилежність, а раз Настя спекла картопляний пиріг, якого Сергій давно вже не їв. І тоді він розповів, що має до справи з картоплею, ні, не вирощує, а розвозить — не таку, з лану, а заморожену, почищену і порізану, всяку.

— А тобі не холодно?

— Ні, — засміявся Сергій. — Я за кермом, а холодильник позаду.

То була невеличка вантажівка, що жваво котилася містом, з вулиці на вулицю, постачаючи найрізноманітніші страви з картоплі, зі свіжої і майже готові, які треба тільки було розігріти, обслуговував мережі та людей. Так їздив вулицями, якими колись блукав, пропускаючи шкільні заняття, і тими, яких не знав, відкриваючи для себе місто, плоть від плоті якого був і яке ось знав, як свою долоню, всі нові назви, вчорашні й сьогоднішні, доставляючи хліб насущний цього краю. Плоть від плоті! А ще ж було те, що напоювало його життям, жевріло й гріло, і він поклав, що неодмінно поїде туди, де та іскринка, відгубившись від палахкого кружала, що котиться й котиться, запала в нього. Не сьогодні й не завтра. І може, не сам.

Так він пізнавав життя міста зовні й зсередини, де з порогу, а де заходячи до людських осель, вивчивши небавом на зубок під’їзди і закапелки, внутрішні подвір’я з припаркованими легковиками і саморобною перечкою для тріпання килимів, на якій хлопчаки змагались у підтягуванні, задвірками, де кудкудакали кури і, як заходив, ставав йому навперейми півень — ті острівці були заховані за мурами і палісадами, заступлені окресами багатоповерхівок, наче маскувальними декораціями, мовби господарі соромилися, не в змозі розпрощатися з сільським побутом. Оглушені гулом верстатів і механізмів учора ще гречкосії, а сьогодні робітники й робітниці, вони верталися зі зміни домів, де кукурікання і квоктання було, мов «Пори року» Вівальді, точніше одна — сокровенна. Коли ж усе завалилося, всі ті більше нікому не потрібні фабрики, об’єкти, підприємства, на яких невідомо що й виробляли, бо бракувало звичайного — холодильника, праски, те сільське господарство було вже й способом виживання; кому бракувало задвірка, тримав на балконі, доки все те неподобство, з якого реготали туристи і посипала голову попелом санепідемстанція, було заборонено.

А раз обслуговував регіональний саміт, і через те, що його від цеху на околиці міста, де завантажувався, супроводив автомобіль з увімкненою блимавкою, виник поголос, наче Сергій транспортував президента, який прибув інкоґніто, не наважуючись відкрито поткнутись у край, мешканці якого його недолюблювали, а він їх не розумів, чужий і далекий до їхніх повсякденних клопотів, скарг і жалів, незугарний їх розрубати, той гордіїв вузол життя і віків. Сергія розпитували, чи то правда, він відбувався міркуванням, якщо й правда, то витягли вже звідти хіба бурульку. Побрехенька подобалася, його плескали по плечу, мали за свого і купували більше картоплі.

Він вирушив із Наталкою та Іринкою до краєзнавчого музею. Проходжаючись залами й експозиціями, Сергій спізнавав легкий смуток, який завше з’являється, коли прощаєшся з чимось, що було не таким уже й неприємним і поготів, але й те неприємне також було вже позаду. Як звикле, палахкотіло електричними пострибами домашнє вогнище, вертався, щоб розповісти про наднебесну темряву, космонавт, красувалась футбольна опука, як називали у місті м’яч, нагадуючи про пристрасть, що сто з гаком років об’єднувала краян, підносячи над буденними клопотами, політичними уподобаннями, незгодами та відмінностями, що в такі дні здавалися нікчемнішими, ніж напередодні й опісля. Князь лежав без труни, на дбайливо розстеленому на підлозі рядні, відразу озвичайнішавши, мов подорожній, якого прихищено на перепочинок — ось підведеться, подякує і помандрує далі:

— Привіт, найясніший князю.

Після чого почимчикували на морозиво — здавалося, пінґвін над входом і через тисячу років лищатиме свіжо, а як не лишиться заліза, складатиметься з нашарувань щедро кладеної щовесни фарби, а може, й уже наполовину та більше нею тримається.

Увечері Іринка не проминула похизуватися:

— Мамо, Селгій вітався з князем. Вони длузі.

І по хвилі:

— Ми теж. Плавда?

— Авжеж, Іринко.

Він зрозумів, що так і залишиться для неї Сергієм — сьогодні і завтра і, мабуть, через двадцять років, тоді як Наталя, беручи якось слухавку, непомалу заскочила його своїм:

— Тату, це Вас.

Щодо князевої труни, директор музею спершу зажурено опустив погляд, потім, ледь осміхнувшись, розвів руками. Експонат винайняли, як перегодя з’ясувалося, для поховання кримінального авторитета:

— Ми змогли оплатити всі борги — опалення, світло… І все було б добре, та що там — якнайліпше, але як її домогтися тепер назад? Он князь, — директор зітхнув, — на підстилці. Хіба справжні володарі так покояться? І які з нас нащадки, якщо так шануємо наших ясновельможників?

Кілька хвилин, протягом яких панувала мовчанка, Сергій снував припущення, макабричне (але що не макабричне в історії міста і краю?), зате єдине, що спало йому на гадку:

— Може, його в ній поховано?

— Боюся, що так.

Якогось літнього, напрочуд погідного дня — здавалося, місто збунтувалося

Відгуки про книгу Вийди і візьми - Тимофій Гаврилів (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: