Не повертайся спиною до звіра - Тетяна Ковтун

— Ану, покажи, де український прапор, — сказав Артем.

Син упевнено тицьнув пальчиком.

Батько спустив малого з колін.

— А скажи мені, Женю, які в тебе асоціації з синім і жовтим?

— Швидше за все, це простір і живе єство, щось на зразок яєчка.

– І це живе намагається виринути на простір?! — засміявся Тесленко.

Він уже заслужив звання народного майстра, мріяв про учнів. І знаходив їх просто на вулицях і площах. Влітку Артем надягав вишиванку, брав бандуру, сідав десь на лаві й починав перебирати струни. До нього обов’язково хтось підходив.

— Кажуть: форма і зміст нероздільні. Я міркував над цим. Форма — зрозуміло, що це таке. — Тесленко покрутив у руках шмат деревини, яка згодом мала зазвучати. — А що таке зміст? І я вирішив: це — енергетика, яку випромінює форма.

— Цікаво, — підвів голову Євген. — Хіба може інакше висловитися людина, яка майструє бандури?

Артем заговорив лагідно, ніби заколисуючи дитину:

— А ти знаєш, що найкраща бандура — з груші?

— Це, мабуть, тому, що під цим деревом, кажуть, любить відпочивати богородиця?

— Молодець, друзяко, знаєш! — Артем плеснув Чубенка по плечі і далі вів: — А ще на заготовки беруть клен і вербу. Вона надає інструменту м’якого тембру, він — більш жорсткого… Я повинен це робити. Це — світла культура. Бандура насичує космос знанням про Україну.

Чоловіки підвелися.

— Дивись, Юрасику: ось ми маємо чотири основи, — Тесленко приклав до однієї з них спеціальний шаблон. — Обведи це лінією.

Хлопчик почав було обмальовувати шаблон, однак олівець вислизнув з його пальчиків. Євген виявився вправнішим. Під його рукою окреслилася форма майбутнього інструмента. Далі з допомогою бензопилки ця форма набула вигляду бандури.

— Скоро ми будемо прямо в лісі починати грати на інструменті, — пожартував Артем і заходився випилювати спеціальні смужки для вибирання дерева.

Чубенко знав, що цими смужками позначено місце, яке потім оброблять теслом. Його Артем виготовив собі сам, обладнавши для цього пересувну кузню. Придбання бензопилки і кузні було його останньою значною витратою. Чоловіки поскладали заготовки в рюкзаки і попростували до виходу з лісопарку. Євген ступав за Артемом і думав: який же він справді непростий, цей з вигляду безтурботний балакун Ніндзя. Зате надійний, мов скеля, і сентиментальний, як Вертинський, чий шансон так майстерно копіює. А при цьому вистояв весь «помаранчевий» Майдан від початку і до кінця, готовий був іти в ополчення. «З таких людей бувають герої», — подумав Євген.

— Ми живемо в країні, де плюс і мінус об’єднуються і утворюють якийсь новий знак, — на повен голос просторікував тим часом Артем…

— Любий друже, — відповів Чубенко, наздоганяючи його, щоб не кричати у відповідь, — ми живемо в країні, де не виконуються закони. І їх порушником виявився Пасічник, коли прийняв присягу у Верховній Раді, перш ніж оголосили результати президентських виборів.

— Конституцію не виконують через її недосконалість. А Верховну Раду не поважають, тому що вона агонізує. Що ж до мене, то я не хочу бути гарматним м’ясом для політиків, — раптом розізлився Артем. — Може статися так, що я в межах відведеного мені фізичного існування не реалізую своїх прав і свобод, тож нехай це існування буде принаймні позбавлене ницої бідності й страждань. Інакше я піду на той самий Майдан і скажу тим, хто сидить на Печерських пагорбах: «Дайте нам жити! Якщо ви не даєте нам жити, ми не дамо вам владарювати над нами».

Обох мучило тяжке відчуття, ніби на країну насувається недобре. То була начебто якась примара дикого поля, де скупчилися хмарою ворожі племена. «Спочатку нова Конституція, потім відродження парламентаризму — інакше країні кінець. Знову поставлять у пострадянське стійло», — думав Євген, спостерігаючи за тим, як сідає сонце.

— Ти так і не сказав, чим займатимешся, що зараз робиш, втративши роботу. Знову щось пишеш? Цікаво, цього разу про якого звіра? — запитав Артем.

— Так, про одного дуже хижого звіра… Того, хто всіх нас ледь не розчавив.

— Ти про що?

— Я? — Євген розпачливо похитав головою. — Про те, що може статись, коли наступний лідер прийде, щоби стати над нами. Та хто б не прийшов, я знаю правило: не повертайся до звіра спиною. І стеж, щоби рівень його очей був нижчим за твій.

Коли прощалися біля метро, друг схопився:

— Ой, я ж хотів тебе запросити на концерт у Будинку вчителя. Прийдуть наші. Івана Мазепу пам’ятаєш? Його дружина виступатиме зі своїми піснями.

Чубенко поспішав. Дружина Настя вже давно сама з малим. Увечері очікували на приїзд Надії Миколаївни. Час здаватися жінкам. Говорити їм про своє несподіване безробіття було негоже. Та й, певно, дописати ще одну свою нову п’єсу, про Кабмін, вдасться нескоро.

Євген дістав мобільний телефон і набрав номер Хопрової.

— Я приймаю твою пропозицію. Працюватиму в тебе. Тільки раджу швидше приїхати до Києва…

На якісь радісні вигуки у слухавці відповів жартом:

– І дивись, щоб не повторилась історія з попереднім заступником. Пропоную зайняти мою квартиру на Харківському масиві — вона зараз вільна.

Тепер він міг із легким серцем увійти в свій дім.

У вітальні вже чепурилася мати. Її валіза щойно перекочувала до спальні.

— Мій маленький! — обійняла сина.

З цієї миті вся її кіммерійська парость була в зборі.

— Це не я, а він маленький. Я тепер — тато.

Євген узяв крихітку на руки. З пелюшок на нього дивилися очі людини нового покоління.

— Будеш Миколою? — запитав новоспечений тато.

Син ворухнув брівкою і ніжкою одночасно. Це був знак згоди.