Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Вона підвелася, геть виструнчена. Олеся побачила, як вона тремтить. Уся дрижить.
— Вам погано? — прошептала знищена Олеся. Олеся, що летіла в прірву. Далі й далі.
— Не має значення, — сказала Людмила Орловська. — Я вийду першою… І заплачу за каву… Вибачте… Вибачте…
Вона майже простогнала, а не вимовила останні слова. Рвучко вийшла. Олеся сиділа, не в змозі підвестися. Прийшло дивне слово — цикута. Їй потрібна цикута. Цикута. Цикута, кураре чи інша сильнодіюча отрута. Щоб випити, щоб покінчити із життям, в якому не було сенсу існувати, мучитися — раз і назавжди.
А потім вона подумала, що отруту вже випила. Свою отруту. Призначену їй. Іншої, сильнішої, не існує.
Ще потім був туман, цього разу густий, в’язкий, непролазний, крізь який вона ішла, їхала, добиралася до тієї проклятої квартири, з якої подзвонила Ярославу і сказала, що їй дуже погано.
І її перші слова, дурного дівчиська, коли він примчався на ту квартиру:
— Я все знаю.
Він, очевидно, зрозумів: таки знає. Став казати, що так, вів, вів, вів свою прокляту гру. Як умів. Вона сама його підштовхнула, піднесла, коли забрала до Києва. Він, такий собі провінціал, один з багатьох, зрозумів, що може, що має всі підстави завоювати столицю. Довести свою спроможність, зробити і її щасливою й багатою. Дружиною багатого бізнесмена чи керівника. Він її кохає, вона йому потрібна, вони одружаться, матимуть дім, дітей, подорожуватимуть, будуть щасливі. Він винен, прощення заслужити буде нелегко, але він цього хотів би, дуже хотів би, він просить її зрозуміти й простити.
— Простити? — Олеся перепитала й поглянула на Ярослава, чоловіка, котрий ще сьогодні вранці був для неї найріднішим, в обіймах якого вона сьогодні прокинулася, бо вчора провела вечір й лишилася ночувати в цій ненависній квартирі, яка, виявляється, належала донедавна трьом. Трьом.
Вона не побачила нікого перед собою. На якусь мить, лише мить, Ярослав зник, то не було затемнення, короткочасна втрата свідомості, бо все інше в кімнаті Олеся добре бачила, а його — ні. Він зник і так само раптово з’явився. Олеся побачила його і здивувалася: перед нею стояв зовсім інший чоловік. Начеб незнайомий. Ні, знайомий, але чужий. Геть сторонній. Десь вона його бачила. Тільки й усього.
Цей чоловік опустився перед нею на коліна. Щось казав. Та його слова були глухими, наче з колодязя, а потім і зовсім перестали існувати. Їх не було чути. Олеся відштовхнула руки, які торкнулися її ніг, мовчки обійшла чоловіка на колінах й вибігла з квартири. Коли ступила сюди (востаннє!), вирішила, що після розмови з Ярославом геть усе тут розгромить, щоб і сліду не лишилося від того, що вона пам’ятала б. Хай запам’ятає цей погром. Тепер же зрозуміла, що ніякий погром не потрібен. Він уже відбувся. У неї всередині. І жодної з її речей, що тут лишилися, не забере. Вони належали іншому часу, іншій Олесі. Вони там і мусили залишитися.
Вона відразу поїхала додому. До бабусі Дази. До тієї бабусі, яка знала, як жити і як вибирати. Знала невідомо яким чуттям.
«Я житиму йому на зло», — подумала Олеся, проганяючи якусь підступну думку. Думку-підступницю, що, з’явившись, зникла, тільки лишила дрібне торохтюче хихотіння.
А потім подумала: «Чому на зло? Він навіть мого зла не вартий. Така я, Олеся».
Проте біля їхнього будинку чекав на неї Костик-Люсик, якого вона останнім часом дуже рідко бачила. Обличчя його було світлішим, чистішим, ніж звикла бачити, зодягнутий в модну гарну куртку.
— Чекаю от, — сказав. — Салют, подруго. Щось у тебе кислятина в найкращу в нашому мікрорайоні мармизку в’їлася. Що сталося?
— Нічого, Костику, — відказала Олеся. — Нічого суттєвого. Як казав Карлсон, діло житейське. Хоча випити б не відмовилася. Не пригостиш?
— Тут таке діло. — Костик пом’явся, шаркнув ногою по асфальту. — Випив я вже своє. Свою формочку.
— Так рано?
— Ну, мо’, яку чарку ще перехилю. А щоб як раньше — то нє. Заміж я виходжу. Того й тебе жду.
— На весілля запросити? Чи ти голубим став, що заміж збираєшся?..
— Та шуток такий. Ну, хохмочка. А ти таки сьогодні не той…
— Той, той, Костику, — запевнила Олеся. — То коли весілля?
— Навесні, після Пасхи.
— Тоді рано запрошуєш.
— Я ще запрошу. Подякувати поки що хочу. Бо ж ти вроді як мене моїй нівєстє посватала.
— А хто вона? — У Олесі нарешті проклюнулася непідробна цікавість. — Щось я такого не пригадую.
— Як нє? — Костик і собі здивувався. — Так твоя ж подружка Ліля.
— Лілька?
Олеся вигукнула і подивилася на Костика. Лілька наречена, обраниця Костика-Люсика! Відпад! Чи, мо’, таки розігрує?
— Не віриш? Таки вона ж каже, що ти їй про мене розказала. Ще познайомити хотіла. Ну, вона мене й розискала. Туди-сюди, вечорок-другий — і запали одне на одного. Серйозно. Того й подякувати хочу. Хіба я міг подумати, що мене полюбить така класна дівка, як Ліля?
— Того я й опустилася з кращої дівчини Києва до…
Олеся не доказала. Спазм стис їй горло, перехопив дихання.
Ось і Лілька з Костиком поєдналися. Вона ж тоді, того вечора, після їхньої бійки за Ярослава, тільки й сказала, що добре було б Костика зустріти. Чи й не сказала, а подумала… Телепатія, поклик душі?
«Дідько б вас побрав», — подумала Олеся.
— Ну, ти не обижайся, — сказав Костик. — Я думав, на тебе запав, а оказалося — Ліля моя є на світі. Вона, того, з тобою помиритися хотіла б…
— Помиритися?
— Ну да… Не знає тикечки, як підійти.
— Ну ви й зарази, — сказала Олеся. — Па-па, щасливі зарази.
І, вже як рушила, обернулася:
— Скажи Лільці, хай дзвонить. Уже нема за що бити пику.
Біля дверей під’їзду подумала: «Ліпше б Ліля тоді виграла. Хоча він же сам їй сказав… Сказав… А що? Яка
