Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

Того дня озвався її сотовий. Номер був незнайомий, але Олеся відповіла. Приємний жіночий голос з нотками хвилювання (ледь відчутного, але Олеся вловила) видав:

— Пані Олесю, доброго дня. Я хотіла б з вами поговорити. Про важливі для вас речі. Це займе не надто багато часу. Я чекатиму у кав’ярні неподалік університету. Кав’ярня «Діана». Ви там бували.

— А хто це? — Нічого не тенькнуло всередині Олесі, тільки здивування й цікавість проклюнулися: жінка, що їй дзвонила, видала свій монолог без жодної паузи, мов боялася (так і було, як потім виявилося), що Олеся відключиться.

— Ви мене знаєте, принаймні колись бачили, а я вас знаю досить добре, — почула у відповідь на своє запитання Олеся. — То домовилися? Я чекатиму. Тим більше що йдеться про близьку вам людину…

— Про Ігоря Леонідовича?

Олеся випалила ім’я, що першим спало на думку, — невже її так звана мати дзвонить?

— Ні, про іншу людину. Я чекатиму. Вам буде цікаво.

— Добре, я прийду.

Коли почула короткі гудки біля вуха, вперше за розмову стало тривожно. Що там тривожно — лячно. З кимось щось сталося? Мамою? Мама далеко. Бабусею? Голос надто молодий, хоч і не молоденький. Напівзабутою Лількою? Чого б то… І тут хтось промовив — Ярослав. З Ярославом.

«Ні, ні, — подумала Олеся. — Немає жодної дівчини чи жінки, котра б знала досить добре його і мене. Принаймні мене. Дурня якась. Зараз дізнаюся, що там. Не стануть же мене викрадати посеред білого дня в центрі Києва».

У тій невеличкій кав’ярні в підвальчику, на боковій від бульвару вулиці, вона справді була кілька разів — сама, з Томкою і Вікою, новими подружками з інституту філології, один раз, так, один раз з Ярославом. Отож, кав’ярня знайома, там справді затишно, всього чотири чи п’ять столиків і кава подається у чорних з сіруватими смужками, мовби з язичками полум’я, полив’яних філіжанках — кафках, сміялася Томка, і було приємно пити на смак начеб густу, справді якісну каву з тих «кафок».

«Дивно, дивно, чого б це я?» — продумала Олеся. Та, ледве подолавши сходинки донизу (круті, досі не помічала), ступила цього разу до кав’ярні, перерахувала столики. П’ять, троє заповнені, ага, шостий виглядає із заглибини збоку зальчика, там є два столики, як це вона забула… З тої заглибини й собі визирнула жінка років під сорок і махнула явно до Олесі рукою. Підходьте, мовляв. Я вас чекаю. Вона чекає! Добре, підійдемо, ясна пані, сподіваюся, ви не привели з собою кілера.

Кілером виявилася сама жінка.

Одягнута у дорогу шкіряну куртку, з косинкою на шиї. Обличчя ще доволі симпатичне, хоч і в молодості, певно, було не надто вродливим. Воно, швидше за все, не знало скальпеля пластичного хірурга, але було доглянутим, як і руки з нігтями ледь-ледь рожевуватого відтінку. З обличчя, як і світло-сірих очей, проглядала втома, яку ця жінка й не намагалася приховати.

«Десь я справді її вже бачила», — подумала Олеся.

Коли вже замовили каву і зайшли до маленької кімнатки з єдиним столиком — вона, виявляється, знаходилася за тою заглибиною — жінка в шикарній куртці сказала:

— Я Людмила Орловська. Сподіваюся, вам це ім’я знайоме…

Орловська? Людмила Орловська… Так ось де вона її бачила — у фірмі, в акціонерному товаристві, де працював юрисконсультом, а зараз очолював Ярослав. А до того генеральним директором і головою правління була Людмила Орловська. Як же її по-батькові? Ярослав казав, здається, що Михайлівна. А може, й ні… Навіщо їй це потрібно, Олеся не знала.

Промайнув спогад. Єдиний її прихід у Ярославову контору. Ярослав, Славчик, проводжав її до дверей, до виходу з фірми, й там вони зіткнулися з цією жінкою. Ярослав, здається, відрекомендував Олесю — це відвідувачка, моя землячка. Чи якось схоже. Гм, землячка… Вона тоді не звернула уваги. Потім Ярослав мав її взяти на якийсь їхній корпоратив чи ювілей, та в останній момент повідомив, що його, як на зло, посилають у відрядження, треба ж такому трапитися. Ну, він молодий, мусить їхати.

Зараз Людмила Орловська сказала, що вона вагалася, чи потрібна ця їхня зустріч, ця розмова. Вирішила, що таки потрібна.

«Цікаво, — подумала Олеся, пригадала слова Ярослава про те, що його шефиню звільнили з тріском і її насторога стала ще більшою. — Буде шукати співчуття чи литиме на Славка бруд? Про мене, швидше за все, знає від нього…»

— Я слухаю, — вимовила сухо, не приховуючи своєї неприязні.

Колишня Славкова шефиня сказала, що просить її вислухати, якщо можна, не перебиваючи. А тоді вже спитати про що завгодно, чинити, як хоче. І вона розповіла.

З тієї розповіді виходило, що два роки тому на початку останнього зимового місяця до неї зателефонував добрий знайомий. Він сказав, що його приятель, навіть друг, котрий працює в кабмінівській структурі, просить взяти на роботу одного молодого чоловіка, юриста. Чи немає у неї вакансії? Вакансія в неї якраз була — в юридичний відділ. Тим більше, тому чоловікові відмовити не могла, він робив для неї деякі послуги, і взагалі… Та й того, хто просив безпосередньо за молодого юриста, вона знала.

«Ігоря Леонідовича, — подумала Олеся. — Батечка вона, виявляється, знає…»

Правда, коли її друг додав, що той хлопець не київський, а з якогось там Луцька, признатися, здивувалася, продовжувала розповідь колишня Славкова директорка. Але мало чого буває. Може, родич того, іншого пана, друга її друга, родич, якого він захотів з провінції витягти, так, мало чого буває. Тим більше, просять досить впливові люди. Одним словом, вона погодилася взяти на роботу юриста з провінції, а в неї таки якраз з’явилася вакансія. Мала на оці іншу кандидатуру, та нехай.

— Ви вже здогадалися, що тим юристом, який приїхав з провінції, був нам обом добре відомий Ярослав Довгань, — сказала Людмила Орловська. — Не стану приховувати, що він одразу мені сподобався. Високий, вродливий і, як виявилося при співбесіді, досить розумний і ерудований, як тепер молоді люди кажуть, січе в законах.

«Я переб’ю її, — подумала Олеся. — Треба її перебити».

Але не перебила. Її раптом оповило відчуття дивної загіпнотизованості. Наче пила не каву, а снодійне, що вже почало діяти. Діє