Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

— Виходить, що так, — посміхнувся Ярослав. — Я, звісно, мав би тобі піднести зараз обручку. Але, — тут він цокнувся своїм келишком, — я буду відвертим: хочу, аби наші обручки вартували більше, ніж я можу заплатити зараз. Щоб з камінчиками були. Ну, хоча б манюніми такими. Сама розумієш — зарплатня в гендиректора значно більша, ніж у начальника відділу.

Він усе розрахував і обрахував, її коханий Ярослав. Як не дивно (вона ж бо знала себе), така розрахованість-обрахованість, така тверезість не образили, а навіть порадували Олесю. Захоплення викликали. Хоча б прийняла й дешеві обручки. Без діамантів-шмантів. Без манюніх чи великих камінчиків. Але якщо він хоче — то хай так і буде. Трапиться. Відбудеться. Станеться. У неї. У них.

Сказала тільки:

— А камінчики будуть як просо?

— Більші за макове зернятко — обіцяю, — засміявся Ярослав.

Коли випили й закусили, Олеся спитала, притишено, напівшепотом, наче боялася, що хтось може почути чужий, хоч у ресторані було негусто відвідувачів:

— Як це тобі вдалося, Славчику?

— Що вдалося? — Ярослав удав, що не розуміє.

— Не прикидайся, — засміялася й вона. — Як тобі вдалося так швидко до неба вирости?

— Ну, до неба ще далеко, але…

Ярослав торкнувся її руки. Ніжно-ніжно. Обережно, чомусь наче скрадливо.

— Дехто, пригадуєш, ображався, що не кожен вечір, не кожні вихідні являюся перед світлі очі принцеси. Було таке?

— Було. — Голос в Олесі докірливо-щасливий.

— Ну от, а ти, здається, не завжди й вірила, що я на роботі пропадаю. Було?

— Було, — Олеся трохи засоромлено. — Я тебе…

— Невже в чомусь підозрювала? Ну, признавайся…

— Р-р-р-ревнувала, — Олеся випустила тигрині (ага!) кігтики, навіть дряпнула його по руці. — У Києві так багато гарних дівчат. З отакенними ног-г-гами.

— Але таких, як ти, — немає, — сказав Ярослав.

Ну, Олеся ще лукаво, мов таки хотіла пересвідчитися:

— Справді?

Ярослав:

— Мала, такою ти мені ще більше подобаєшся. — І далі, довірливо нахилившись до неї: — Я, чесно тобі скажу, крутився як білка в колесі. Хотілося довести й собі, а більше, чесно, тобі, що я чогось вартий, що ти в мені не помилилася.

Олесю це потішило. Та що там потішило…

— Ти не хочеш потанцювати?

Спитала і чогось завмерла.

— Хіба замовимо музику…

Колись мама розповідала, як вона танцювала в селі, куди їздила зі шкільною подругою. Як її запрошував до танцю набагато старший за неї чоловік.

Олеся знає: тут звучить мелодія. Нечутно, наче здалеку, але наближається до неї.

І мелодія зазвучала. Десь від шинквасу. На невеличку сцену вийшов оркестр. Наче почув її думки.

«Але ми не будемо танцювати, — раптом подумала Олеся. — Ми поруч. Поруч. І все».

— Ти ж у мені не помилилася? — питав Ярослав. — Я в тобі — ні.

— І я в тобі, — сказала Олеся. — Я тебе й без будь-якої посади любила б. Я ж у тебе давно втріскалася. Ще там, на Майдані.

— Знаю, — посміхнувся Ярослав. — Як і я в тебе. Але ж я, як у нас на Волині кажуть, хай мене чортяка за ногу вхопить, чоловік. Твій чоловік. Я мусив бути гідним вас, принцесо. Ну, а вчора в нас була нарада. За участі великого начальства… Розумієш, наша гендиректорша останнім часом, як виявилося, зав’язла в деяких, скажемо так, не зовсім законних операціях. Це вилізло наверх. До того ж фірма почала хитатися. Ну, я й запропонував деякі ідеї, як фірму порятувати. Зміцнити. Деякі нові схеми діяльності в майбутньому. Босам це сподобалося. Вони й призначили вео. Тепер наберемося терпіння. Якщо все піде, як має бути…

— Піде, — запевнила Олеся. — Я вірю в тебе. Господи, який ти в мене розумний!

Усередині в неї все затанцювало, закружляло, застрибало від радості. Заплескало в долоні. Зауракало.

«Я таки не помилилася в ньому, — подумала Олеся. — Я його вибрала. Вибрала. Я. А баба Даза помилилася. От».

І подумки вона показала вредній буркітливій бабусі язика. Хай десь там собі бурчить. На печі чи покуті.

Якщо сьоме небо існувало насправді, то того дня Олеся перебувала, злетіла на нього. Навіть вдвічі, втричі, вдесятеро вище. І в ресторані, і коли після нього вони з Ярославом кохалися. Ярослав сказав, що якщо піде все за планом, то наступного року купить квартиру. Хай хвалиться. Він справді чоловік. Справжній. Її. Коханий. Усе інше похідне, другорядне. І квартира, й обручка з діамантами. Так, додаток, доважок до щастя.

— Ще, ще, — шептала Олеся.

Це стосувалося кохання, поцілунків, слів. Ніжності, сильної й водночас гарячої, ніколи забагато не буває. У них буде тільки багато. По вінця.

— Я народжу тобі сина, — прошептала Олеся знеможено-щасливо, коли вже лежала поруч.

— І дочку, — сказав Ярослав. — Схожу на тебе. А краще — двійко.

— Я боюся, — призналася Олеся.

— Чого, моя боягузочко?

— Двох одразу, мабуть, важко народжувати.

— Тоді народиш по черзі.

Вони одночасно тихо засміялися. У вікно заглянув місяць — жовтогарячий, величезний.

«Цікаво, якими виростають діти, зачаті при такому повному місяці?» — раптом подумала Олеся.

22

Чаша Олесиного щастя, налита по вінця, почала вихлюпуватися вже через два тижні.

Приїхала мама Віта.

За ці два неповних роки Олеся тричі навідувалася до Луцька. Раз поїздом, раз — маршруткою, а ще раз привіз Ярослав. Мали побувати у містечку, де жили його батьки, Ярослав хотів познайомити Олесю з ними, представити «мою обраницю», та в останній момент сказав:

— Манюня, давай не будемо це робити на хапок. Я мушу заглянути до них на пару годинок і мчатися назад. Мама у мене специфічна, але вона моя мама, тато визирає з-під маминої п’ятки… Усе як у людей… Я хочу тебе представити по-справжньому, у всьому блиску…

Олеся легко згодилася. Оглядин себе з боку інших вона не любила. Навіть якщо то будуть Славкові батьки. Хоча якась вреднюща комаха задзижчала над вухом. Вона прогнала її геть.

В останній приїзд до Луцька мама зі сміхом зізналася Олесі, що тепер має двох чоловіків. Розповіла, як боролася за Юрія, який мало не привчив батька до пляшки. Як влаштувала їм обом скандал, коли в черговий раз застукала за випивкою. Як Юрій таки знайшов роботу й тепер «майстер