Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська

— Та не знаю я і знати не хочу ніякої Ліни Костенко! — нахабно визвірився комсомолець. — Розумієте: не знаю і знати не хочу!

— Юначе, ми розминулися з вами на ціле покоління! — мов тавром припечатала молодика обурена його поведінкою красуня й швидкою ходою рушила стежкою ірпінського Будинку творчості до виходу.

— Це та письменниця, вірші якої я переписувала з вашого зошита? — кинулася я до Таїсії Владиславівни.

Вона ствердно кивнула головою.

— Та, яка кидала квіти заарештованим?

— Цить! — зойкнула, наче поранена, Ларисина наставниця. — Мовчи! Про це говорити не можна!

Я шарпнулася, щоб догнати Ліну Костенко бодай біля воріт, але вчителька міцно вхопила мене за руку:

— Куди? Ліна Костенко — в опалі, напівзаборонена. Її ніде не друкують котрий уже рік. Кожен, кого запідозрюють у стосунках з нею, автоматично впадає в немилість. Чому плачеш? Чого рвешся на зламану голову? Тобі ж вступати цього року треба! І взагалі, ти ще надто зелена, щоб грати з державою в азартні ігри.

— Нісенітниці! Того, що ви розповідаєте, не може бути!

— Може — не може! Є!

Несподівана зустріч з Ліною Костенко, жорсткі перестороги Таїсії Владиславівни вибили мене з коли настільки, що я сиділа в залі, втупившись в одну точку, і нічого не чула й не бачила навкруги.

— Твій другий вірш читають, слухай! — легенько торкнув мене ліктем Володимир Романович. — Про селезня продекламували блискуче! Тепер про те оленя! Що з тобою робиться, Ольго? Ти наче неприсутня!

— Та я уважно слухаю, слухаю, — пробурмотіла у відповідь, щосили намагаючись сконцентруватися на тому, що лунало з мікрофона.

У поїзді дорогою додому Борис не таїв свого розчарування: він же написав про подвиг комуніста, а кращим визнали оповідання про дівчинку з дитбудинку, яка завела собі дивного приятеля — бродячого старого пса, і коли той здох, вирішила хоронити його з людськими почестями.

— Так нє чєстна! Я лічна чітал етат убогій рассказік! Там тьма ашибак!

Я теж читала оповідання переможця в рукописі. Воно ходило по руках, бо хлопчик з інтернату для цього зумисно переписав свій твір кільканадцять разів і роздарував багатьом з нас уже в перший день. Текст дійсно був жахливим з точки зору орфографії та пунктуації. Чому вчитель того учня вчасно не виправив помилки й не змусив його переписати все начисто? Не сподівався, що його підопічний талановитий? Тоді навіщо ж привіз в Ірпінь? Щоб той осоромився й надалі знав своє місце? Не віриться! Але ж я на власні очі бачила, як вчитель шарпав цього хлопчика на глухій алеї, обзивав ср… ним пісатєлєм і за щось дуже строго йому вичитував.

Мене відразу здивувало, як можна написати прекрасне оповідання — і при цьому в кожному слові допускати як не одну, то дві або й три помилки! Загальна грамотність учнів тоді була доволі висока. Це вже сьогодні зовсім не диво — побачити численні «наскельні» написи молодих неуків на парканах, стінах крамниць, фасадах будинків: «Я жинивса. Но сьорано тебе лублу!».

О, знамените «сьорано»! Під час третьої перездачі кажу студентові-невдасі: «Ви ж нічогісінько не прочитали! Доведеться втретє покласти вам незадовільну оцінку — а це вже виключення з університету!» — «Мені сьорано! Мама гроші за навчання платила — мама й плакати буде!» — «Пожалію вашу маму: перекладіть українською мовою „сьорано“ — й отримаєте свою нещасну „трієчку“! Перекладайте!» — «Все рівно!» — «Рівно тільки в степу, а на території України є і гори, й пагорби, й низовини, й кручі! Добре помізкуйте, як має правильно звучати ваше „сьорано“?» — «Не мучте мене! Ставте „двійку“, якщо вам так уже кортить мене розтоптати, я й так на платній формі, легко переведуся в інший університет» — «Але ж уявіть: якимось чином переповзете ще через дві останні сесії й після закінчення університету почнете працювати в школі. З вас же учні сміятися будуть!» — «Я вчителем працювати не буду!» — «Навіщо ж тоді вам диплом філолога?» — «Мені би лише його отримати — піду працювати директором! Це місце в школі чекає мене вже другий рік».

Що ж трапилося? Як воно набрало обертів — майже поголовне небажання вчитися? Чому бути неграмотною людиною перестало вважатися ганьбою? Колись навіть шкільні, міські й районні олімпіади з української мови та літератури передбачали настільки складні завдання, що сьогодні з ними навряд чи впоралися б пересічні студенти філфаку. В який момент рівень шкільних знань настільки катастрофічно знизився? Коли оплата праці вчителя стала рівною зарплатні прибиральниці? Чи тоді, коли ввели комерційну форму навчання — і для того, щоби вступити у вуз, досить було пройти лише співбесіду?

Пам’ятаю, як перед вступними випробуваннями Передбачливий Ректор зібрав приймальну комісію і, не загортаючи далекоглядних думок у папірчики, заявив: «Співбесіду повинні успішно пройти всі, хто подав документи! Всі, без винятку, — ви зрозуміли? Якщо абітурієнт не несе виделку чи ложку до вуха, тобто ще не цілковитий олігофрен, — будемо вчити». Хтось із викладачів обізвався, що пропадемо з неуками. На цю репліку Передбачливий Ректор розізлився не на жарт: «Контролювати буду особисто! „Завалите“ п’ятьох абітурієнтів на вступних іспитах — напишете заяву на звільнення за власним бажанням! Покладете незадовільні оцінки п’ятьом студентам під час сесії — я особисто проекзаменую вас: зберу комісію і теж поставлю відповідну оцінку професійному рівню таких мудрагелів! Ідіть, приймайте! Всіх! Питайте абітурієнтів лише те, що вони знають!».

Але й «намацальним» шляхом з’ясувати, що саме знає вступник, який розвалився навпроти, як у себе вдома за обіднім столом, — виявилося доволі непросто.

— Що ви найкраще підготували? — запитую якомога делікатніше.

— Все!

— Про яку частину мови бажаєте нам розповісти? — уточнює мій напарник, сивий професор.

— Про числівник.

— Це дуже складна частина мови.

— Нічого. Відповім.

— Вибирайте самі, що знаєте дуже добре.

— Можу провідміняти за відмінками.

— Відмінюйте будь-який числівник на ваш розсуд.

— Називний: один, родовий: два, знахідний: три, давальний: чотири…

Професор не витримує:

— Що ви