Кровна мста - Ярослав Яріш

Каніцар зітхнув.

– Прокляття Доброгостове їм помогло.

– Прокляття – речеш? А ти їм не помагав єси?

– Навіть не відав єсмь про них. Довідався, коли вже пізно було.

– Завше в тебе, боярине, так – занадто пізно. Окрім прокляття, були ще виродки, що заради наживи власної готові мужа до праотців відправити, а землю руську на клапті роздерти.

Каніцар знизав плечима.

– Чого таїти – були. Найперший поміж них – Путша.

Волос не хотів більше говорити про це, натомість запитав про інше:

– Пощо Мстислава із Тмутаракані витягли і проти брата поставили?

Видно, без кухля з медом на це запитання Каніцар відповісти не міг, тому випив, знову налив.

– Ярослав престав слухати бояр: і київських, і сіверських, і деревлянських. Найперше для нього була жона та варяги. А ще себе обставив новгородцями й полочанами, і нам не було більше коло нього місця. Треба було поставити когось варягам на противагу. Кого ж, як не Мстислава? Судислав відразу погодився – він ненавидить свого брата старшого, а сіверяни – то й раді – давно хотіли собі князя. Мстислав уже побив Кульгавого…

Волос підвівся.

– Готові Русь у нову війну братню кинути, аби тілько ваше, боярське, зверху було!

Каніцар, почувши це, також встав.

– Як смієш так ректи до мене? Спершу, молокососе, доживи до літ моїх, а тоді вже звинувачувати будеш! Гадаєш, якщо палиця волхва в тебе, то й уже на боярина сичати можеш? Затям собі, волхве, слова мої: на Русі завше дві руки було: одна – права, друга – ліва. А поміж ними голова! І руки ті мають дружно робити те, що голова каже, а голова не має одну руку любити більше, ніж другу!

Вони постояли мить один навпроти одного.

– Піду до Мстислава і розкажу йому правду, – нарешті мовив Волос.

– Іди. Маю для князя сіверського дар. Коли таті вбивали Бориса, то з намету його взяли золоту гривну, а також ікону стару грецьку. Святополк забрав її, коли ж тікав до ляхів – я її переховав. Тепер віддаю.

Каніцар відчинив скриню і вийняв звідти ікону Спаса. Волос поглянув уважно – кілька краплин крові засохли на ній.

– Не боїшся, що Мстислав із Ярославом будуть мститися?

На це Волосове запитання Каніцар тільки посміхнувся.

– Нічого не страхаюся, бо не в тих уже єсмь літах. А те, що було вдіяно, то не для наживи власної, а заради землі руської. Коли ж учинив єсмь гріх, то нехай мене Господь покарає!

Волос заховав ікону, поглянув на боярина, і, не прощаючись, пішов геть.

Осінь усе далі віддалялася від літа й підходила до зими. Мстислав не хотів більше ратитися. Іще до Листвена, то мав твердий намір відімстити Ярославові, навіть убити його, усю дружину знищити. Тепер же все змінилося. Чи варто губити стільки люду заради сварки двох братів? Доки Русь має кров свою лити, доки мають плакати по городах і весях вдови й сироти? Братів тим не воскресиш…

Після битви Мстислав послав до Ярослава, кажучи: «Сідай у своєму Києві: ти старший брат, а мені хай буде ця сторона Дніпра».

Потім було багато ночей, коли Мстислав не міг заснути, огорнутий важкими думами. Розраду шукав у книзі, яку передав йому Ярослав через слів. І прочитав він таке: «Але нову заповідь я вам пишу, що справді вона в Нім та у вас, – що минається темрява, і світло правдиве вже світить. Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі. А хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання нема. Хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві, і ходить у темряві, і не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила».

Мстислав залишався в Чернігові, показуючи всім, що до Києва йти не має наміру. Очі свої мав і в Києві, і в Новгороді, аби знати, що замишляють князь київський і його бояри. Ярослав нарощував свою силу, готувався до дальшої війни.

– Чому Ярослав нових послів не шле, аби помиритися зо мною? – запитав Мстислав свого боярина Борислава.

– Не йме тобі віри. Боїться. Та й послухи йому доповіли, що вельми злий єси на нього.

Мстислав знову пірнув у свої роздуми. Як же йому не бути злим? Хіба ж він лис, що здатен показувати свою любов у той час, коли душа вогнем горить? Хіба ж може обійматися з окаянним братовбивцею, тиснути руку, що по лікоть у крові? Мстислав розумів, що мусить пройти певний час, аби пекло хоч трохи перегоріло в його душі, аби затверділо серце і затяглася рана. Тоді буде поміж двома князями дружба, але ніяк не братня любов…

Двері відчинилися, і в світлицю зайшов Турик.

– Княже, там один із варягів полонених…

Князь поглянув, не розуміючи:

– Що?

– Говорити почав, – закінчив Турик.

– І про що рече?

– Каже, що був там.

Мстислав підвівся і впер очі в Турика.

– Та що з тобою, молодче? Хіба ж єси язика свого проковтнув? Де ж він був, говори до ладу!

– Як Бориса убивали. Він там був з іншими.

Князь побагровів.

– Веди!

Рану почали рвати, заледве вона трохи присохла…

До терема увійшов Турик, за ним, зв’язаний варяг, двоє гриднів та товмач, що знав варязьку. Полоненого посадовили на лаві.

– Як зовешся? – запитав Мстислав.

– Торд, – відповів варяжин і без товмача: дещо