Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

Тяглась довга сумна процесія до кручі. Ніч догорала, густий смолокурний дим, який стояв на галявині, на місці недавнього побоїща, спливав за вітром в долину. Чублика несли на зв'язаних веслах. То тут, то там блукали тіні на темному лузі, хтось підбирав згублені у сутичці факели, хтось переносив непритомних і поранених на дорогу. Мармусія зібрала молодих стовусівок і тихо передала: збирайте всі, що є, смолоскипи, запалюйте їх і передавайте наперед.

Чублика супроводжували вогнями до озера.

Ось підігнали човни. В перший сіли Вертутій і Сиз, їм обережно передали тіло Чублика. Довбанка тихо, ніби сама, покинула берег. За нею попливли ще десяток, ще півсотні човнів; все далі й далі розтягувались вони в чорній імлі. І на темному прихмареному озері загойдалися, поринули в ніч дві довгі низки вогників на човнах, які з берега здавалися маленькими дупляними світлячками.

Поховали Чублика на високому пагорбі, недалеко від вцілілих млинків Вертутія.

Вже повертало на світанок, та темрява ще огортала землю, і стовуси йшли і йшли при світі факелів, похиливши голови. За давнім звичаєм, дорослі й малі несли в шапках, в пригорщах, в подолах, у вузликах жменю-дві піску і висипали на могилу. Потроху росла, росла могила, на очах ставала невеликим курганом.

На вершечку його Вертутій поставив берестяний вітрячок, і коли всі стовуси пройшли, коли могила сама забовваніла на голому пустельному березі, вітрячок зворухнувся і затягнув сумну журавлину пісню.

Крізь хмари й туман пробивався на сході млистий світанок, стовуси й тривуси покваплювались додому, з човнів їм видно було: на всьому піщаному березі сіріє два горбочки — висока могила і чиясь важка зсутулена постать.

То сидів Вертутій, зім'явши п'ятірнею лице, і слухав, слухав сумну пісню вітрячка. Отой крик: «Ді-і-ду-у!» — і досі пронизував йому груди.

Прийшли і пішли печерні, згинули, як гниле хворостиння під весняною водою. Після них залишилися тільки голі потріскані скелі на тих місцях, де були колись грибні галявини. Стовуси й тривуси знов зібралися до професора Варсави на раду: що робити, як заховати скелі, як запнути чорне каміння мохом і лісом? Професор, за своїм звичаєм, виступив у підземному лунарії з глибокомудрими словами. На очах земляків він взяв суху шишку, вилущив із неї півдесятка зернят — отих плоскобоких, з червонястими хвостами-крилатками. Дмухнув на долоню — і соснові зерна штопором полетіли вниз, ніби вгвинчуючись у землю, силою буравлячи суху твердь. «Ось так треба — живим буравом!» — закінчив професор. Одне слово, стовуси й тривуси вийшли гуртом у ліс і засіяли скелі гірською сосною. Малі сосненята дуже погано приживилися на голому камінні, на стрімчаках. А поодинокі печерні розбійники, які ще блукали тоді в болотних хащах, виповзали і крадькома, на зло, виривали з корінням деревця. Війна ця тривала аж до грози, до бурхливої зливи. Хтозна, чи то сама буря, чи, може, професор Варсава так зробив з своїми учнями: від удару блискавки затряслись гори, і обвалом засипало всі виходи з печер. З того дня диких розбійників більше не бачили в цих краях.

А ліс, озера й пуща — все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.

Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін:

Бом, бом, бом!

Сторож лісу сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися — їх ждуть великі й малі клопоти.

Сиз блаженно потягувався, ніжився у м'яких подушках. Він дозволив собі ще придрімнути, ну бодай одну крапелиночку. Він і не помітив, як в його кімнату, де безладно лежали товсті вчені книги, влетіла якась маленька грудочка. Влетіла, швидко промайнула під стелею і сіла на високий комод.

— К-у-ку, кук! — і вмовкла.

Сиз розплющив сонне око. Ти диви — чудасія! На комоді сиділо — ви ніколи не здогадаєтесь що — сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло, на більше у нього не дістало голосу.

— Ах ти, моє голуб'я! — засміявся Сиз і потягся до люльки. — Це, видно, тобі сказала колись про мене стара й добра моя зозуля. Правда? Ну що ж, давай знайомитися: я Сиз Дванадцятий, а ти ким будеш моїй вартівниці, сином чи дочкою?

Сиз простяг руки — і на долоню йому сіло мале пташеня. Воно, мабуть, не дуже давно вилетіло із чужого гнізда: пір'ячко на ньому стирчало коротке, а коло дзьоба лежали два жовті кружечки заїдів. Весело і трохи ніби лукаво глянуло зозуленя на господаря: мовляв, а де ваші пухкенькі п'яти, якими так часто хвалилася моя мати?

Сиз не був гордий. Сказав добродушно: «Кхе!» — і потяг на себе ковдру, показав малому свої чисті, свої золоті від блиску п'яти.

Засміявся.

— Рости! — сказав весело. — Набирайся голосу! Як ввіб'єшся в колодочки, сріблом та росою прополощеш собі горлечко на лугах, тоді прилітай. Будеш кувати мені рівно дванадцять разів.

Зозуленя пурхнуло з долоні у вікно, легко й непомітно, наче його й зовсім тут не було. Сиз опустив ноги з ліжка. Знав, що теплі капці, кашне, сорочку, підтяжки — все йому наготовили турботливі руки Мармусії.

Закурив і, примовляючи: «Кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо!» — з кільцями диму в вусах потупав на вулицю.

Став на ворітцях, глянув, що воно робиться в світі.

І знов, як у давні добрі часи, повний місяць висів над лісом. Десь на лугах сумно й замріяно виводила пісню стовусівка, так тихо й лунко було на землі, і зорі, незліченні зорі, мов пучки червоної калини, дивилися з неба!

А Сизів