Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
Притяг до вогню обрубок дерева й сів. Дивився на тіло в глибокій задумі.
— Чи ж гадав я, що колись буду стерегти тіло судді Ісусового? Щоб уранці поховати його… якщо вдасться викопати яму та привалити її камінням… щоб лиси не розгребли… Все ж таки людина!..
І ніби відгомоном на цю Лазареву думку, пролунало у згадці давноминулих часів: — Ecce Homo!
Згадав? Чи… дійсно вчулось? Аж оглянувся.
І здалося, що над багаттям у червоному сяйві, мов за заслоною диму, стоїть Раббі… у білому довгому хитоні… Із смугастим плащем на рамені…
Чисто так, як бачив його у Витанії!
Стоїть живий, дійсний, реальний… з лагідним виразом на обличчі…
Почув навіть знайомий голос:
— Так, людина! Тільки людина! Як усі інші люди… недосконала, повна кволостей… Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними… Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були…
Усміхнувся й зник. Немов розплився з димом…
Єпископ підвівся, став над покійником.
— Не осудив тебе, бо ти тримався права людського… але шукав Істини, хоч і не знав, де вона…
Замовк. Бо здавалося єпископові, що не годиться дорікати мертвому… Та й марно це!
Обернувся, щоб вийти з печери. І раптом відчув, ніби з серця його вирвався могутній потік…
Екстатична радість огорнула його. Побачив у дусі усміх Раббі, лагідний, повний любові… І усміх той належав тому, кого до останньої хвилини Лазар уважав за найбільшого, за найтяжчого грішника, якого коли-небудь носила на собі земля…
Це слово «грішник» аж хитнуло ним, як вітер очеретиною…
Але ж «Господь не хоче смерті грішника»! Чи ж не написано це?
Лазар швидко обернувся до втопленого й підняв руки до неба, немов би офірував на них свою віру, своє серце, недосконалість своїх думок, таких людських, дрібних…
За хвилину промовив до мертвого:
— In nomine Jesu! Pontie, veni fora![469]
І вийшов з печери не оглядаючись…
Сильним віддихом, як по тяжкій праці, підіймались єпископові груди.
Чув, як голосно стукотіло в них серце, мало не викликаючи луни!
Довкола все завмерло.
З лісу, з річки, з далеких лук не було чути жодного голосу, найменшого шелесту…
Річка лежала, як полірована мафкатова[470] плита, немовби вода спинила свій рух. Небо проясніло вже. Зорі немов наблизились, приглядались до землі.
І ось єпископове вухо зловило звук… тихий, ритмічний… Стук, суголосий ударам Лазаревой) серця… Немовби воно поділилося на два… І обидва б’ються одночасно.
Ще мить… З темної печери почулося шарудіння… Голосний віддих, немов зітхання при пробудженні із сну…
Висока, кремезна, біло одягнена постать стала в чорному отворі печери.
…………………
Заслона диму з багаття помалу осіла на землю.
Ще ледве жевріло золоте жаровиння в догоряючому вогнищі, якого вже ніхто не підтримував.
Небо над лісом позеленіло, немов у нім відбилася зелена гладина Родану. В кучерявім лісі обізвались пташині голоси.
Легесенька хвилька плюскалась біля човна, в якому спав Север. Спав міцно й спокійно, почуваючи себе певно під охороною свого пастиря, що знає такі міцні чари… Не прокинувся й тоді, коли на згадку про Раббі при першому сонячному промінні єпископ розділив з Пилатом хліб і вино…
Однак відсахнувся, коли Лазар потрусив його за рамено. Бо побачив на пастиреві білу римську тогу, замість темного подорожнього плаща.
Однак запитати, чому це, не відважився.
Так само вважав за ліпше не розпитувати й про мертвого, Лазаревого приятеля, що його виловили з ріки, як рибу.
Мовчки взявся за весла й без снідання — нізащо не увійшов би до печери! — помчав щосили далі від тієї Покутницької печери, де розмовляли мертвий з воскреслим!..
…………………
Коли човен зник у далині, в сторону печери помалу наближалась огрядна постать в Лазаревім плащі.
Був це той, що ще досі звався Понтієм Пилатом.
Розшукувати далі келеха Пилат не пішов. Хто ж знайде для нього кращу святиню, як Магдалина?
А стати на варті, щоб охороняти його, як уявляв собі у мріях, здавалось нині дитячою думкою. Як і нащо охороняти того, хто сам стоїть на сторожі на заплутаних стежках життя?
І залишився Пилат на місці, до якого привів його День Зустрічі.
Про це знало тільки двоє людей на світі, обидвоє — воскреслі.
А люди з околиць почали гомоніти, що Покутницька печера знову не порожня. З’явився в ній новий пустельник-самітник… Нікому ніколи він не назвав себе. Але люди прозвали його: Маріус, або Марі. Бо по Марії перейняв печеру.
А втім, ім’я Маріус було таке улюблене й так розповсюджене у тих сторонах, що ним кликали майже кожного третього, якщо не другого! — хрещеного чоловіка.
І дуже любили люди того Маріуса
