Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– Втім, незалежно від персоналії майбутнього міністра, прошу всіх присутніх добре затямити одну просту істину, а також передати мої слова іншим, кого ці стіни не здатні вмістити суто фізично: для нашого уряду під керівництвом Віктора Адамовича Дорошенка найбільшою цінністю є людина, її здоров’я і саме життя. Насамперед, йдеться про людину праці, а тим паче, про передовий загін робітничого класу – про українських шахтарів: ви достойні тільки найкращого!.. Наш уряд зробить усе від нас залежне, щоб якомога швидше досягти справжнього прориву в цій царині. Щоб усе погане неповоротно пішло в небуття. Ось у чому полягає запорука зростання добробуту як кожного нашого громадянина, так і України в цілому. Ми рішучо налаштовані на наведення зразкового ладу в питаннях, яких торкалися на сьогоднішній нараді, й ми це забезпечимо. Неодмінно забезпечимо, як би хто не намагався посіяти тут хаос, гальмуючи прогрес! Прошу запам’ятати це як попередження.

Не погребувала Арміна Янівна й участю в розкішному фуршеті. Втім, пригубивши буквально пару чарочок вина, вибачилася, пославшись на невідкладні справи, мовила:

– Ну що ж, залишаю замість себе Тимофія Захар’євича як майбутнього повноправного господаря галузі. Знайомтеся один з одним, прошу. Любіть нового міністра і шануйте! А ви, Тимофію Захар’євичу, входіть у курс справ. Поки що неформально – тут для цього умови найкращі.

Після чого полишила фуршет в супроводі буквально лічених людей.

VIP-зала ресторану «Ексклюзив», вул. Артема, Донецьк, вечір 4 липня 2000 року

– Володимире Вікторовичу, а чи можна було зорганізувати сьогоднішню виставу в іншому місці? – замість привітання спитала Арміна Янівна, ледь перетнувши поріг невеличкої VIP-зали нічим особливим не прикметного ззовні ресторанчика. Й одразу ж додала нібито щось само собою зрозуміле: – Дуже сподіваюся, що «контора» цю нашу розмову не записує…

– «Контора» пише всіх, повсюдно й завжди, зі мною включно. Інакше б вона не була «конторою», – без найменшого натяку на жартівливість мовив глава Адміністрації президента України Медвідь, коротким рвучким жестом вказуючи на стілець поряд.

– Як же можна вести серйозні справи за подібних умов?!

– З усією належною серйозністю, Арміно Янівно. Добре обдумуючи те, про що збираєтесь говорити.

На це віце-прем’єрка не відповіла нічого, вона лише мовчки присіла на запропонований стілець і так само мовчки перевела погляд на Медвідя.

– Одне можу гарантувати: доки ви будете поводитися виважено й розумно, про зміст нашої сьогоднішньої бесіди не дізнається ніхто з тих, кому знати це не потрібно за службовим становищем.

– А ви?..

– А що я?..

– Ви теж вивіряєте кожен крок?

– Аякже, звісно, вивіряю. В політиці по-іншому не буває. От візьмемо вашого колишнього шефа, наприклад. Скільки його попереджали: «Петре Йоничу, не жени коней, потягни вуздечку на себе! Легше на поворотах! Бо може занести». А що у підсумку? Занесло його з панамським паспортом у кишені світ за очі. Отож і довелося йому, небораці многогрішному, з американською буцегарнею знайомитися. Щоправда…

Медвідь посміхнувся:

– Щоправда, мушу зауважити, що сидіти в особливій камері особливої американської тюрми значно приємніше, ніж «кукувати» в наших вітчизняних умовах – навіть особливих… З якої точки зору не поглянь, а все ж краще! А міг би бути зовсім інший варіант переміщення… гм-гм-м-м… Самі розумієте, що це за варіант, не проти ночі хай би про таке згадувати.

– Невже ви зорганізували як сьогоднішнє шоу, так і нашу особисту зустріч лише заради того, щоб поговорити про Лазоркіна?

– Та ви розслабтесь, Арміно Янівно, розслабтесь, – посміхнувся глава Адміністрації президента й поквапився завірити співрозмовницю: – Насамперед, я хотів з вами побачитися, бо в Києві, знаєте, все нема часу та й нема… Заклопотані ми там, у столиці, все кудись поспішаємо. Коли ще посидимо отак по-простому?.. До речі, як там поживає ваш Ігнат Марленович? А як ваші чарівні діточки? А чи все гаразд зі здоров’ям вашого шановного свекора Марлена Калениковича? Сподіваюся, з усіма ними все…

– Так, з ними все гаразд, але…

– До речі! – Володимир Вікторович плеснув долонею по ідеально білій скатертині. – До речі, давайте займемося тим, чим і належить займатися в рестораціях – повечеряємо. Ви ж на фуршеті на вашу честь хвилин п’ятнадцять пробули, від сили двадцять, я не помиляюсь?

– Вам доповіли вірно, – через губу мовила віце-прем’єрка.

– А до того такий шалений день… – немовби не почувши її слів, стурбовано мовив Медвідь і продовжив: – То як, повечеряємо ґрунтовно чи перекусимо полегшено? Ви чого хочете? Вам закуски?.. Перше?.. Друге?.. Чи як?.. Бо тримати вас голодною – це все ж таки дуже неввічливо з мого боку, а готують тут… Утім, самі зараз оціните.

Медвідь зробив непомітний жест рукою, й біля них немовби з повітря виникла офіціантка. Доки робили замовлення й чекали першої подачі страв – мовчали, потім заговорила Арміна Янівна:

– От ви ніби дорікнули мені…

– Я дорікнув?! Чим, дозвольте поцікавитись?..

– Тим, що в Києві ми всі нібито поспішаємо. Я так розумію, що цей камінчик у мій город полетів, хіба ж ні?

– А ви ж і направду поспішаєте, – глава АПУ ледь помітно посміхнувся: – Маю на увазі той поспіх надлишковий.

– Я поспішаю?.. – віце-прем’єрка навіть відсунула елегантну супову чашку на блюдечку, хоча царські щі з квашеної капусти з телятинкою, індичкою та білими грибочками лишилися нез’їденими й наполовину.

– Авжеж ви, Арміно Янівно, хто ж іще! От поясніть мені, будь ласка, навіщо було Тулумбасова із займаної посади в пожежному порядку витискати, а тепер ще й Єрмакова вашого так само поспіхом проштовхувати?

– Ну-у-у, навіщо мені Єрмаков на позиції міністра – гадаю, особливих пояснень не потребує через очевидність такого кадрового рішення.

– Ні-ні, – мотнув головою Медвідь, – це зовсім не є очевидним. Але почніть, будьте ласкаві, все ж з Тулумбасова.

– У мене з ним давні суперечності.

– Давні?! Початок січня цьогоріч – це для вас «давні суперечності»?..

– Іноді цілий день буває, немов життя.

– Арміно Янівно, давайте без патетики, будь ласка.

Щі доїли мовчки, потім почекали переміни страв і поновили розмову лише за котлетами по-київськи та фігурно нарізаною смаженою картоплею.

– Ну гаразд, Володимире Вікторовичу, відповім, поклавши руку на серце: як колишній міністр вугільної промисловості та патріот свого рідного Донбасу, Тулумбасов нізащо не погодився б запровадити політику прискореної реструктуризації всього паливно-енергетичного комплексу, вигідну Україні в цілому, Україні як державі. Навпаки, він би всіляко затягував агонію Донецького вугільного басейну замість того, щоб закрити його швидко й рішучо, єдиним