Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

Ресурсу цієї «персоналки» вистачило рівно настільки, щоб перевести в електронну форму всі художні твори, написані на той момент. Електронні тексти видавці приймали на розгляд значно охочіше, отож Спартак не тільки зайнявся самвидавом, але й прилаштував в одне з московських видавництв парочку «товстих» фантастичних романів.

– Стривай, стривай, щось я заплуталась… – зупинила його Нонна. – То ким же ти працюєш зараз: інженером в Інституті Патона, рознощиком сигарет, письменником чи спеціалістом в міністерстві?!

– Я також і журналістом встиг попрацювати, – додав Спартак. – Втім, розуміючи, що в моїй біографії без півлітри не розберешся, пропоную саме це – зустріч у ненав’язливій атмосфері питного закладу.

Далі він повідомив, що приблизно всередині червня в Мінпаливенерго має відбутися нарада, на яку неодмінно має прибути Артак Арзуманян, який працює на Запорізькій ТЕС…

– А ти звідки знаєш?! – не втрималася Нонна.

– Знаю, бо відвідував і Запорізьку ТЕС, і сусідню Запорізьку АЕС, і багато інших підприємств паливно-енергетичного комплексу.

– Може, ти і в шахті бував?..

– Причому не в одній. Але дай же нарешті договорити…

Отже, Спартак пропонував підлаштуватися під приїзд Арзуманяна, зорганізувавши зустріч однокласників у суботу, 17 червня, в подільському кафе «Хоривець». Наявними у нього координатами однокласників він ладен був поділитися з колишньою старостою, натомість просив обдзвонити, наприклад, усіх їхніх дівчат. А у кого нема телефонів – до тих по можливості навідатися в гості, бо часу ще вдосталь, а зустріч ювілейна: двадцять років закінчення школи все-таки… Отже, Спартак розшукуватиме хлопців, Нонка – дівчат. Особливо Світланку Смоляну – колишню Лущенко, з якою Спартак сидів за однією партою…

– Ах, так, так… Розумію. Вас же дражнили ще: «Жених і невіста наїлися тіста!» – а потім у вас не склалося…

– Нонко, давай не будемо про це, – делікатно закруглив тему Спартак. – Просто пройдись по дівчатах, і все. Про інше поговоримо під час зустрічі.

– А чи багато у тебе адрес і телефонів?

– Могло б бути й більше, – зітхнув він. – Попереджав же весь клас на випускному вечорі: я згоден стати хранителем адрес, хто куди переїжджає – всі повідомляйте мені контактні дані! Я в житті не загублюся і зберу весь наш клас, коли тільки випаде нагода… Не моя провина, що до мене не побажали дослухатися. Тим не менш, півтора десятки контактів маю.

– Лише півтора десятки, – сумно зітхнула Нонна.

– Багато хто тепер в США, в Ізраїлі, в Німеччині і в Італії. А дехто вже й на тому світі…

– Наприклад?!

– Наприклад, з хлопців – Рудик Кіпенер, з дівчат – Каріна Рібенок. І це ще не всі померлі.

– Каріна?! Як?! Ти щось наплутав, нам же й сорока років нема ще…

– Рак грудей з метастазами. Померла позаторік.

Нонна аж губу закусила.

– Втім, повторюю: давай-но зберемося в кафе, а вже тоді поговоримо. Якщо згодна – бери ручку, папірці й записуй координати дівчат… Бо буде добре, якщо вдасться зібрати бодай третину. А половину – то воопше!..

* * *

Як і передбачав Спартак, завітати до кафе «Хоривець» зголосилися небагато хто, прийшло ж іще менше: з хлопців – лише Артак Арзуманян, Ігор Діодоров, Венька Дзюма і Данька Красноштан, з дівчат – сама лише Нонка Сукноваленко. Світланка Смоляна, як не вмовляла її колишня староста, в підсумку проігнорувала посиденьки однокласників. Нонна підозрювала, що сталося це через небажання побачитися із Спартаком: почувши, що хлопець, якого поголос колись записував їй у «женихи», тепер працює в Мінпаливенерго та ще й книжки пише, Світлана якось надто поспішно послалася на неуточнені «сімейні справи» й поклала слухавку.

А між іншим, даремно вона проігнорувала зустріч! Адже сам Спартак того дня так до кафе й не дістався: не зміг вирватися зі свого міністерства…

– Та що це за неподобство таке?! – обурювався Данька Красноштан. – Хочу побачити сьогодні нашого Професора, і край!

– І загалом, це не по фен-шую, – підтримав його Венька Дзюма. – Сам же обдзвонював усіх, сам для нас столики бронював… принаймні з його слів!.. А тепер сам же й не прийшов?! Ото номер!..

– Хлопці, не вередуйте, – вступився за однокласника Артак Арзуманян, – зараз у нашому міністерстві усі на вухах стоять, бо буквально позавчора наш міністр Тулумбасов подав у відставку. Він же був до злиття Мінпаливенерго міністром вугільної промисловості, Спартак тоді його прес-секретарем працював. Отож тепер він вляпався по повній…

– А-а-а, подумаєш, міністр у відставку пішов! Ну то й хрін із ним, – мотнув головою Данька. – У Спартака ситуація – це ще «квіточки»… І якщо йому так кисло на душі, то хай би до нас приходив і напився як слід, чим у своєму міністерстві сидіти!.. А от «ягідки»… «Ягідки», скажу я вам – це у мене! І головне, пити не можна, хоч би що.

Даньку до кафе привела дружина Ксюша (яку він іменував скорочено – «Ксю») в супроводі підлітка – їхнього сина Кияна. Попередила всіх учасників зустрічі, що Данька «підшився» й загалом перебуває на межі. Тільки після цього вони пішли в кафе.

– А з тобою що?! – поцікавився Ігор Діодоров. – Ти ж водієм працював нібито, як же можна пити і водночас…

– Нічого ти не розумієш, Діадохо, – зітхнув Данька. – Не розумієш, бо не знаєш… Під слідством я зараз, от що!

– Як, тобто, під слідством?! Під яким ще слідством?! Чого ти там накоїв?! – зарепетували всі одночасно.

– А-а-а, з якого це дива я розповідатиму вам про всяку гидоту?! – аж смикнувся Данька. – Не хочу зустріч своїми негараздами псувати. Ми ж двадцять років не бачилися, то навішо?.. Був би тут мій дружбан закадичний Йоська Гороховський – йому б я розповів, а вам воно навіщо?..

Проте однокласники навперебій заперечили, що Йоська Гороховський тепер у Сполучених Штатах, Мишко Ейленкріг на прізвисько Пердікка – в Ізраїлі, Марек Чмут – чомусь в Австрії, Спарик Сивак – в міністерстві, попри суботу, Валерка Гайдамака бізнесом займається… Коротше кажучи, багато хто не з ними. Отож доведеться розповідати тому, хто в наявності!..

Лише тоді Данька Красноштан повідав свою історію, неймовірно сумну й неймовірно жахливу водночас. Виявляється, приблизно півтора місяці тому, між Травневими святами і Днем Перемоги він перевозив вантаж з Решетилівки – райцентру Полтавської області. Ніщо не віщувало біди, як раптом на півдорозі до Києва він побачив жахливу картину: просто на трасі лежало мертве тіло людини! Оскільки тіло було добряче спресоване і спаплюжене, а нутрощі розмазані по