Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Кир Єлисей стежив за роботою і покликав наглядача:

— Скільки виходить заліза з такого кошика?

— З трьох кошиків — пуд, — запобігливо пояснив наглядач.

— Дивись, щоб не гуляли. Днями надішлю тобі ще людей. Паліть вогнища, щоб земля не мерзла, — додав Плетенецький і рушив до саней.

На рудні, як і на папірні, гучно і рівно шуміла вода, а з димаря здіймався чорний кучерявий дим.

Робота була в розпалі. Рублені стіни рудні були чорні від диму і кіптяви, а малесенькі підсліпуваті вікна, затягнені пузирем, такі брудні, що майже зовсім не пропускали світла. Та й день був сіренький і похмурий, як часто буває на початку зими, коли не добереш, чи то мороз, чи то відлига, а далечінь зливається в якусь блакитнувато-сіру млу. Сніг навколо рудні був брудний і сірий, гонтовий дах — строкатий від таловини. На дворі метушилися підводчики, розвантажували вози вугілля. Вони були чорні, як негри, а їхні колись білі свитки — засмальцьовані і масно-чорні.

Кир Єлисей вийшов з саней і попрямував на рудню. Це була довга рублена стодола, де в півтемряві яскраво палали горна, а з-під гуркітливого молота бризкало сліпучим вогнем.

В першу мить ані кир Єлисей, ані Сагайдачний не могли роздивитися, де що, але потроху очі їх звикли до темряви і вони побачили голих до пояса рудників. Рудники були чорні й блискучі від поту, наче вилиті з чавуну. Відсвіти полум'я відтіняли їх м'язисті кремезні силуети, непропорціонально розвинені вшир і наче окреслені червоним пензлем.

— Дияволи в пеклі, - всміхнувся кир Єлисей і попрямував до рудників.

Тепер він ясно бачив важкий стрижень в обкутому залізом прорізі стіни. Обертало його знадвору млинове колесо. Вал рухав циліндричні ковальські міхи, і вони ритмічно і потужно вдмухували повітря у вузенький отвір на дні горна, поки майстер-залізняк, по-німецькому гердмейстер, засипав шихту — дрібно розламану, добре промиту і змочену руду, сірувато-білий мергель[235] та деревне вугілля. Повітря гоготіло у горні, розпалюючи вугілля до синього блиску. Нестерпно жарко було коло горна, хоч лійкуватий каптур над вогнем швидко виганяв у комин стовп розпаленого повітря, а двері рудні — звичайні, грубо збиті ворота — були весь час широко розчинені. Мергель з вапном розтоплювалися у вогні, стікали на дно лупи і вбирали у себе всі мінеральні і земляні домішки руди. Коли рідина скупчувалася на дні, залізняк хапав лом і міцним ударом пробивав корку глини, якою було обмащено горно зсередини, і тоді вогняна рідина била звідти струменем і спадала у проритий на долівці рівчак, осяваючи всю рудню жовтогарячою загравою.

— Це шлак спускають, — пояснив Плетенецький Сагайдачному, оглухлому від гуркоту молотів і засліпленому блиском полум'я.

Тільки тепер залізняк помітив хазяїна з гостем, вклонився йому і знаком показав, що не може кинути праці. Кир Єлисей рухом наказав йому не турбуватися і відступив подалі від горна. Тут рудобої розбивали дірчасту руду з чудернацькими відростками, що дивовижно нагадували присоски скам'янілого спрута, і, набравши у кошики вапна і мергелю або потолоченого туфу, спритно висипали їх в горно. І руда швидко розпалювалася, ставала багряно-димною, потім сліпуче золотою. Сині язички полум'я палахкотіли над її грудками і несли в димар газуваті домішки, а руда, звільнена від кисню і фосфору; ставала ще сліпучішою. Нарешті залізняк вимкнув міхи. І тиша наче накинула на рудню м'яку ковдру повного спокою. В першу мить в ушах ще гуло, потім в голові стало легко й порожньо, ніби з неї скинули важкий і вузький шолом, дали змогу думати, відчувати і спостерігати.

Криця холола в горні, темнішала, приймала тони бакану і кіноварі. Рудники кинулися з кайлами до горна, виламали її грудки з лупи, підхопили кліщами і кинули на ковадло. І раптом знов загуло млинове колесо, зарухався важкий молот, загуркотів по ковадлу, вичавлюючи з дірчастої, як губка, червоної криці останні капельки шлаку. Шлак виступав на ній кривавим потом, а молот з гуркотом м'яв і бив покірливу, м'яку крицю, чавив у смужки, розкочував у довгі циліндричні болванки, з яких на меншому ковадлі народжувалися на очах гостей сокири і підкови, лемеші і обіддя та інший нескладний сільський реманент.

Один з ковалів, досвідчений мечник, пізнав Сагайдачного і, знайшовши десь в куту шматок шабельної криці, кинув його на ковадло. Задихав ще один міх, і коли криця стала червоною, мечник почав лупати по ній важким молотом. Золоті бризки полетіли з-під нього. Народжувалася шабля, ще м'яка, розпалена до червоного і нібито вмита кров'ю. І колишній гетьман дивився на неї і на ковалів, освітлених зісподу багряним полум'ям, і здавалося йому, що якісь невідомі і непереможні сили, мабуть сам підземний огонь, колись бачений у жерлі Везувію, кують йому зброю для боротьби, а він ще не наважується простягти до неї руку.

Мечник насолоджувався силою і спритністю своїх рухів; коли шабля стала під молотом тонка і ледь-ледь вигнута, наче виточена за найтоншим рисунком, обробив її меншим, легшим молотом, і підхопивши кліщами, занурив у воду. Вода скипіла від її вогняного дотику, над казаном звився стовп рожевої пари, а загартоване лезо вже лягало зі сталевим дзвоном на точильне коло, і полетіли з-під нього останні золоті іскорки.

Кир Єлисей непомітно спостерігав свого супутника. Як добре, що мечник узявся кувати шаблю. Кращого й не вигадати. І коли майстер насадив нову шаблю на готовий держак з тонким і вибагливим різьбленням і з чемним уклоном підніс її колишньому гетьманові, кир Єлисей задоволено усміхнувся і, сказав, підхоплюючи гостя під руку:

— Хоча вона й не дамасська, але ця шабля є знак долі: руками мого мечника вона вказує тобі твою путь. Ти мусиш битися, гетьмане! Кисмет, як кажуть невірні.

За смухатого звіра

Бронзове надвечірнє сонце, зазирнуло до хати і поповзло по стіні мармурово-вогняним прямокутником, підібралося до фольгових ікон, поцяткованих мухами, постояло в кутку, обмацало, павутиння і, зсунувшись на другу стінку, згасло.

Під іконами лежав Томаш, довгий, кістлявий і жовтий, з запалими очима і загостреним носом. Воскова свічка лизала присмерки маленьким золотим язичком, чадила і капала воском на похололі пальці з синіми неживими нігтями.

Томашиха сиділа напроти, підперши щоку зморщеною рукою, і дивилася на чоловіка, начеб уперше бачила його після довгої розлуки. Вона розуміла, що він