Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

Перший стояв сивий чоловік і з ненавистю дививсь у самі очі ворожбитові. Ворожбит підняв угору чашу й став виливати щось із чаші на голови бранців, а потім підійшов до сивого бранця. Очі бранцеві й ворожбитові зустрілись. Ворожбит криво усміхнувсь і підняв ножа. Але в цей час скоїлось щось несподіване: сивий чоловік раптом одхиливсь назад і щосили вдарив ворожбита ногою в живіт. Ворожбит покотивсь по кучугурі, але не випустив ні ножа, ні чаші з рук. До сивого бранця підскочили ще двоє ворожбитів. Один із них ухопив його за волосся й одхилив голову назад, а другий сів і обхопив руками й ногами бранцеві ноги. Головний ворожбит підвівсь, кинувсь на бранця й різонув ножем по шиї. Кров сильною цівкою, майже на три сажні, вдарила з рани.

– Ой, лишенько! – залунав з натовпу скитів голосний жіночий крик. – Це ж він зарізав дядька Мирволода!

Таргітаєві, що стояв недалеко від царя, здалося, що це закричала Горислава.

Жіночий покрик потонув у звірячому реві скитів. Ворожбит підставив під криваву цівку чашу й виточив кров із сивого бранця. Бранець стояв білий як полотно, закотив очі й повис на руках ворожбитів. Потім так само головний ворожбит зарізав другого й третього бранця, і, коли чаша була повна крови, взяв її обома руками, підніс до жертовника й вилив кров на меч. Кров потекла по мечу і, зсівшись, повисла на прутах жертовника.

Одного по одному, як худобу, зарізав ворожбит тридцять бранців, виточив із них кров і вилив її на старий іржавий меч бога війни. Інші ворожбити теж не гаяли часу, вони взялись за зарізаних, поодрубали в них праві руки коло самих плечей і почали кидати їх із кучугури в повітря. Одрубані руки, як кленове насіння, крутились у повітрі. Натовп скитів із сміхом і жартами розступався там, куди потрапляли руки, і вони з глухим, м’яким звуком падали на землю. Натовп збивався докупи й топтав одрубані шматки м’яса.

Але цього вже греки не бачили, бо Калікратові зробилося млосно, і Олександер мусив одвести його до таборища. По дорозі не було нікого, крім чорнявої дівчини, що йшла, спершись на плече хлопця. Олександер пізнав у ньому того самого невільника, якого він проміняв Таргітаєві на двох коней.

Коли греки од’їхали досить далеко від дівчини й хлопця, Калікрат обернувся. Дівчина й хлопець стояли серед дороги, і хлопець, піднявши угору руку, грозився кулаком у бік кучугури.

БЕНКЕТ

Коло річки, недалеко від того місця, де Таргітай бачив Горисла-ву, скити постановили шатро для царя, а коло шатра, після жертвування, зібралось усе вельможне скитство. В шатрі були царські родичі й найближчі до царя скити. Інші скити посідали коло шатра, хто на волов’ячих шкурах, що розстелені були тут, хто на килимах, а хто просто на траві. У великих вухатих казанах подали страву, і бенкет розпочавсь. Їли переважно варене м’ясо, сир, пили кумис і мілетське вино, що привезли греки. Олександрові, якого цар запросив до себе на бенкет, довелось сидіти поруч із Рудим, а недалеко від них примостивсь ворожбит у намисті з вовчих зубів. Ворожбит був блідий, стомлений од кривавої роботи, в заплямованім кров’ю вбранні. Він або зовсім не мив рук після жертвування, або погано вимив їх, бо коло нігтів у нього червоніли темні смужки загусклої крові.

Грек із огидою дививсь на ворожбита. Йому хотілось зробити яку-небудь капость ворожбитові або хоч вилаяти цього поганця. А ворожбит гриз і трощив кістки могутніми щелепами, обсмоктував засмальцовані пальці й не звертав жодної уваги на грека. Таке ставлення до нього чогось дратувало крамаря, він кипів од злості й тільки чекав нагоди, щоб причепитися до ворожбита. Здивувало грека, між іншим, те, що ворожбит майже не доторкнувся до чаші з вином.

– Що воно за опудало? – спитав грек Рудого. – Де ви видрали таку цяцю?

– Яку цяцю?

– А того поганця… ворожбита!

– Це Вовк, головний ворожбит, – сказав Рудий, здивований з того, що грек обізвав поганцем ворожбита. – Він сам із сарматів, але ненавидить їх, особливо сарматського царя, більш за нас, сколотів. Його образив сарматський цар за те, що Вовк напророкував йому нещасливого походу, і цар навіть пообіцяв одрубати йому голову, але Вовк утік од сарматів і прийшов до нас.

Олександер зовсім не знав ворожбита, але він був йому такий бридкий, що йому захотілось сказати щось таке, що зневажило б ворожбита в очах Рудого.

– А ви повірили йому. А що, як його підіслали сармати, щоб довідуватись про сколотів та передавати про вас сарматському цареві?

– О, цього не може бути, – сказав упевнено скит. – Тікаючи від сарматів, він убив малого хлопця, сина сарматського царя, і приніс його голову нашому цареві. За це його настановлено аж на головного ворожбита, а нашого ворожбита, Чорну Гадюку, який казав те, що й ти, цар прогнав з таборища.

– Ваш ворожбит розумна людина, а ви – дурні!

– Не лайся! – добродушно сказав скит і цокнувся з греком чаркою.

Скити швидко п’яніли. В п’яних розмовах вони голосно вихваляли царя, похвалялися самі, згадували війни та бійки, лаяли ворогів, особливо сарматів, і тільки ворожбит сидів мовчазний, слухав і смикав свою сиву бороду.

Олександер був балакуча людина. Вино вдарило йому в голову, і він, бачивши, що скити з великою увагою слухають його балачки, з великим патосом і натхненням став розповідати їм про свого улюбленого героя Геракла.

– Ви кажете, – кричав він, хоч скити зовсім нічого не казали, а тільки слухали, – що у вас були велетні й дужі люди. А чи був у вас хоч один такий, як наш Геракл? Коли він ішов по золоті яблука в сади Гесперід, він натрапив на велетня Атласа, що держав на своїх плечах небо. Чи ви знаєте, який був велетень Атлас? – запитав він скитів.

Скити не знали, який велетень був Атлас.

– Не знаєте? Це був такий велетень, що голова його впиралась у небо, а пояс вкривали хмари. Геракл зліз на гору, переклав собі на плечі небо й держав його на собі, поки Атлас бігав по яблука.

Скити підвели голови вгору й подивились на небо, наче там можна було ще побачити голову Атласа й Геракла, що держав небо.

– А то ще він якось зустрів велетня Антея. Це був велетень трохи менший за Атласа, але він був син землі