Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Так пропленталися вони чотири дні, а надвечір п’ятого спека зробилася неймовірною. З настанням ночі коні почали хропти, а худоба жалібно ревіти, ніби в передчутті якоїсь небезпеки, що її люди не могли поки що вгадати.
– Кров почули! – точилися балачки в натовпах біженських шляхетських сімей.
– Козаки за нами йдуть! Битва буде!
Од розмов цих жінки заголосили, чутки дійшли до челяді, зчинився переполох, почалася тиснява, вози обганяли один одного або з’їжджали з битого шляху просто в ліс, де і застрягали між деревами.
Відряджені князем люди швидко відновили порядок, а вусібіч вислано було загони, розвідати, чи дійсно виникла якась небезпека.
Скшетуський, що добровільно пішов із волохами, повернувся вдосвіта першим, а повернувшись, одразу вирушив до князя.
– Що у вас? – запитав Ярема.
– Ваша ясновельможність, ліси горять.
– Підпалені?
– Так точно. Я схопив кількох людей, і вони зізналися, що Хмельницький охочих послав услід вашій ясновельможності. Вогонь, якщо вітер буде сприятливий, підкладати.
– Живцем захотілося йому нас підсмажити, в битву не вступаючи. Давайте-но сюди людей тих.
За хвилину привели трьох чабанів, диких, тупих, переляканих; вони зразу ж зізналися, що їм і справді велено було ліси підпалювати.
Розповіли вони ще, що вслід князеві послано військо, та воно йде на Чернігів іншою дорогою, ближчою до Дніпра.
Тим часом повернулися решта роз’їздів, і всі з тим же:
– Ліси горять!
Князь, здавалося, цим не стривожився.
– Варварський спосіб, – сказав він, – та тільки нічого з цього не вийде! Вогонь через річки, що течуть у Трубіж, не перекинеться.
І дійсно, у Трубіж, уздовж якого просувався на північ табір, впадало стільки річок, які утворили повсюди численні болота, що можна було не побоюватися, щоб через них перекинулася пожежа. Хіба що кожного разу ліс довелося б підпалювати заново.
Невдовзі роз’їзди доповіли, що так воно й відбувається. Щодня приводили вони й паліїв, якими потім прикрашалися придорожні сосни.
Вогонь розповсюджувався миттєво, та не на північ, а вздовж річок на схід і захід. Небо вночі було червоним. Жінки з вечора до рання співали псалми. Наляканий дикий звір вибігав із палаючих борів на битий шлях і тягся за табором, змішуючись із стадами свійської худоби. Вітер нагнав диму, що застелив увесь обрій. Військо та обоз ішли немовби у густому тумані, крізь який нічого не було видно. Дихати було нічим, дим виїдав очі, а вітер усе наганяв і наганяв його. Сонячне світло не могло проникнути крізь завіси ці, й ночами від заграв світліше було, ніж удень. А ліс, здавалося, ніколи не закінчиться.
Крізь цей дим і ці палаючі ліси вів Ярема своє воїнство. Було отримано відомості, що ворог просувається по той бік Трубежу, та невідомо було, які великі його сили, – все ж татари Вершулла розвідали, що він поки ще досить далеко.
Однієї ночі до табору прибув пан Суходольський із Боденок, із другого берега Десни. Був це давній придворний князя, що декілька років тому поїхав собі жити в своє село. Він теж рятувався від селян, але привіз звістку, про яку у війську не знали.
І превелика запанувала розгубленість, коли князеві, що запитав про новини, він повідомив:
– Кепські новини, ваша ясновельможність! Чи відомо вам про розгром гетьманів і про кончину короля?
Князь, який сидів на маленькому дорожньому дзиґлику, підхопився:
– Як? Помер король?
– Наймилостивіший монарх спустив дух у Меречі за тиждень до корсунського розгрому, – сказав Суходольський.
– Господь у милості своїй не дав дожити йому до цієї хвилини! – мовив князь і, схопившись за голову, продовжив: – Страшні часи настали для Речі Посполитої. Конвокації та елекції, interregnum,[107] зловмисності й інтриги закордону, – все саме зараз, коли необхідно, щоби весь народ єдиним мечем у руці єдинодержавній був. Господь, як видно, залишив нас і в гніві своєму за гріхи бичувати намірився. Пожежу цю лише король Владислав і міг погасити, бо надзвичайно любило його козацтво, та й володарем він був войовничим.
У цю хвилину більше десятка офіцерів, серед яких були Зацвілиховський, Скшетуський, Барановський, Вурцель, Махницький і Поляновський, наблизилися до князя, і той їм оголосив:
– Вельмишановні панове, король помер!
Всі мов по команді зняли капелюхи. Обличчя посерйознішали. Така несподівана звістка в усіх відібрала мову. Тільки через якийсь час спільне горе виявило себе.
– Упокой Господи душу його! – сказав князь.
– І нехай світить йому світло віковічне на віки вічні.
Ксьондз Муховецький затягнув «Dies irae»,[108] і посеред лісів тих і димів тих невимовний смуток охопив серця й душі.
Здавалось, якась довгождана підмога не прийшла на виручку й перед лицем грізного ворога вони самі на цілому світі й не лишилося в них нікого більше, крім князя.
Тому всі погляди звернулися до нього, й нові узи виникли між ним і його воїнами.
Увечері того ж дня князь привселюдно сказав Зацвілиховському:
– Нам необхідно мати короля-войовника, і якщо Богові буде вгодно, щоби ми подали наш голос на елекції, то віддамо його ми на користь королевича Карла, в котрому ратного духу більше, ніж у Казимирі.
– Vivat Carolus rex![109] – вигукнули офіцери.
– Vivat! – вторили їм гусари, а за ними й усе військо.
І не знав, певно, князь-воєвода, що клики ці, що пролунали на Задніпров’ї серед глухих чернігівських лісів, донесуться до самої до Варшави і виб’ють у нього з рук велику коронну булаву.
Розділ XXV
Після десятиденного походу, що йому пан Маскевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну військо підійшло нарешті до Чернігова. Першим вступив у місто з волоськими пан Скшетуський, котрого князь спеціально відрядив, аби той скоріше міг довідатися про князівну та Заглобу. Але тут, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них нічого не чув. Обоє канули, наче камінь у воду, і лицар просто не знав, що думати. Де вони могли сховатися? Не на Москві ж, не в Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що Олена з Заглобою переправилися через Дніпро. Але тоді вони миттю опинилися б у самому серці бурі, а там же різанина, підпали, п’яний набрід, запоріжці й татари, від яких і переодягненій Олені не вберегтися, позаяк бусурманські нелюди охоче забирали в ясир підлітків через великий на них попит на стамбульських торгах.
