Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Вістанові знадобилося навдивовижу багато часу, щоби вибратися з ями. Коли він нарешті знову постав перед ними, то вигляд мав приголомшений і анітрохи не тріумфальний. Не кажучи ні слова, воїн сів на почорнілу землю біля самого краю ями і нарешті ввіткнув меча глибоко в землю. А тоді втупив порожній погляд — але не в яму, а поза неї: на хмари та на бліді гори віддалік.

Минула якась мить, і Беатрис підійшла до нього й лагідно доторкнулася до його руки.

— Добродію Вістане, ми вдячні за ваш подвиг, — сказала вона. — І на цих землях є ще багато таких, хто вам подякував би, якби вони зараз були тут. Чому ви такий пригнічений?

— Пригнічений? Не хвилюйтеся, пані, до мене незабаром повернеться гарний настрій. Але зараз...

Вістан відвернувся від Беатрис і знов узявся розглядати хмари. А потому сказав:

— Можливо, я задовго жив серед вас, бритів. Боягузів серед вас зневажав, а найкращими з-поміж вас захоплювався та любив їх. І те, й те — з дуже юних літ. І ось я сиджу тут і тремчу: не від утоми, а від самої лише думки про те, що зробили мої руки. Мені доведеться загартувати своє серце, інакше я буду жалюгідним воїном для свого короля в майбутній справі.

— Пане, про що ви? — запитала Беатрис. — Яке нове завдання на вас чекає?

— На мене чекають справедливість і помста, пані. Й уже дуже швидко вони спішитимуть сюди, бо й так уже надто затрималися. Та зараз, коли година от-от проб’є, серце моє тріпоче, наче дівоче. Я не маю для цього іншого пояснення, крім того, що надто довго пробув серед вас.

— Пане, — сказав Аксель, — я пам’ятаю ваш останній коментар. Ви сказали, що хотіли би відпустити мене з миром, але що мир протримається вже недовго. Поки ви спускалися до ями, я запитував себе, що могли означати ваші слова. Чи могли би ви нам зараз пояснити?

— Бачу, добродію Акселю, ви починаєте розуміти. Мій король послав мене вбити драконку не для того, щоб увічнити пам’ять про наших земляків, котрі полягли тут давно. Ви починаєте розуміти, що дракон помер, аби своєю смертю прокласти шлях для майбутнього завоювання.

— Завоювання, пане? — Аксель підійшов до нього. — Добродію Вістане, як таке може бути? Невже армія саксів так розрослася завдяки вашим заморським родичам? Чи ваші воїни такі люті, що ви задумали завоювати землі, де давно панує мир?

— Це правда, що армії наші нечисленні, навіть у болотному краї. Та подивіться навкруги. У кожній долині, вздовж кожної ріки тепер є саксонські поселення, а в кожному з них — сильні чоловіки та юнаки. Завдяки їм і примножаться наші лави, коли ми рушимо на захід.

— Добродію Вістане, перемога вам, певно, затуманила голову, — сказала Беатрис. — Як таке може бути? Ви ж бачите, як у цих краях ваш народ і наш змішалися від села до села. Хто з них виступить проти сусідів, котрих вони люблять із дитинства?

— Бачите обличчя свого чоловіка, пані? Він починає розуміти, чому я сиджу тут, відводячи погляд, нібито світло надто ріже мені очі...

— Це правда, принцесо, від воїнових слів мене кидає у дрож. Ми з тобою понад усе бажали смерті Квериґ, думаючи лише про власні дорогі спогади. Та хто знає, яка застаріла ненависть воскресне тепер у цілому краї? Нам потрібно плекати надію, що Господь таки відшукає спосіб зберегти тісні зв’язки між нашими народами, хоча нас завжди розділяли звичаї та підозри. Хто знає, що станеться, коли гострі язики заримують давні образи зі свіжим прагненням землі й завоювань?

— Цього варто боятися, пане, — сказав Вістан. — Велетень, колись глибоко похований, тепер заворушився. Коли ж він повстане — а це неодмінно станеться, — дружні зв’язки між нами здадуться нам вузликами, які дівчата в’яжуть зі стебел маленьких квіточок. Ночами чоловіки спалюватимуть сусідські будинки. На світанку — вішатимуть на деревах дітей. Від річок клубочитиметься сморід трупів, роздутих від довгого плавання. І, просуваючись уперед, наші армії ставатимуть дедалі більшими, підживлюючись гнівом і жаданням помсти. Для вас, бритів, це буде те саме, якби вам назустріч котилася вогняна куля. Залишиться тільки рятуватися втечею або вмирати. Ця земля, край за краєм, стане новою країною — країною саксів, — де від вашого народу не залишиться і сліду, хіба що одна-дві здичавілі отари овець, які блукатимуть схилами.

— Акселю, невже все справді так? Він, напевно, марить.

— Він може помилятися, принцесо, та це — не марення. Драконки вже немає, слідом за нею потьмяніє й Артурова тінь.

Аксель звернувся до Вістана:

— Принаймні, пане, мене заспокоює бодай те, що ви бачите мало радості в тих жахіттях, які змальовуєте.

— Я би побачив радість, якби міг, добродію Акселю, бо це буде справедлива та заслужена помста. Проте роки, проведені серед вас, мене надламали, і, хоч би як я силкувався, щось у мені не дає розгорітися вогню ненависті до вас. Мені соромно за цю слабкість, але вже незабаром я приведу на своє місце воїна, котрого навчу всього сам і чия воля значно чистіша, ніж моя.

— Ви про хлопця Едвіна, пане?

— Так, і наважуся припустити, що тепер, коли драконка мертва й уже не має влади притягувати його до себе, він швидко оговтається і заспокоїться. У тому хлопчику живе дух істинного воїна, і дуже небагатьом судилося мати це в собі. Він швидко опанує все інше, і я загартую його душу, щоб у неї не просочилися жодні м’якосерді сентименти, які загарбали моє серце. У тій справі, яка на нас чекає, він буде безжальний.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — я досі не знаю, чи говорите ви щиро, чи в нападі гарячки. Та ми з чоловіком дедалі слабшаємо і мусимо йти вниз, аби знайти хоч якесь пристановище. Ви не забудете про свою обіцянку поховати доброго лицаря як належить?

— Обіцяю, пані, хоча, боюся, птахи вже встигли до нього дістатися. Дорогі друзі, ви попереджені, а отже, маєте час, аби врятуватися. Беріть лицаревого коня і якнайшвидше скачіть геть із цих земель. Відшукайте синове село, якщо це потрібно, та не затримуйтеся там довше, ніж на день чи два, бо хто знає, як швидко наші армії запалять смолоскипи й підуть у наступ? Якщо син не прислухається до ваших застережень, залиште його