Зима у горах - Джон Вейн
«Дженні,— написав Роджер,— мені треба з Вами поговорити. Не лякайтесь, просто вислухайте мене. Ви читатимете ці рядки очима, але Ви чутимете мій голос. Мій трепет передається Вам через Ваші пальці, які тримають зараз ці аркуші, тому що їх тримали мої руки, які жадають торкнутися Ваших. Але. не лякайтеся. Цей трепет не завдасть Вам шкоди. Якщо ж Ви думаєте інакше, потримайте цього листа, по читаючи, біля себе кілька днів. Покладіть його в кишеню Вашого халата або під подушку, якщо Ваш гладкий кабан-чоловік у від’їзді. Тримайте листа при собі, коли Ви, вже розслабившись, ось-ось поринете в сон. Тоді Ваша незворушність просочиться на папір і зробить його нешкідливим — видалить з нього сексуальну радіоактивність. Який незграбний і потворний вираз — сексуальна радіоактивність! А насправді я хочу сказати: кохання. Я кохаю Вас, Дженні, але це ні до чого Вас не зобов’язує. Єдиний шлях зав’язати з людиною гарні стосунки — це нічого в неї не просити. Тоді, буває, близькість приходить сама собою.
Та годі про це. Я хочу поговорити з Вами зовсім про інше. Про Джеффрі. Я був такий скупий на слово, так боявся говорити про нього, коли мені трапилась пагода розповісти вам усе віч-на-віч. Це коли ми сиділи на дивані в будинку місіс Опори Джонс, пам’ятаєте? Тоді Ви ще сказали: смерть Джеффрі має бути для мене порятунком, я ж відповів, що пояснити все це досить нелегко, а потім ухилився від цієї теми й заговорив про інше.
Я вже не мешкаю в місіс Опори Джонс. Довелося виїхати звідти, бо хтось підкупив хуліганів, щоб вони заляпали там фарбою двері й вибили шибку. Це теж дещо означає. І стосується Герета та його жовтого автобуса. А також повного мірою Джеффрі. Якби в моєму житті не було Джеффрі, то не було б тепер і Герета. Я це знаю. Проте не слід давати пояснення не з того кінця. Можливо, навіть взагалі нічого не треба пояснювати. Але мені хочеться багато чого розповісти Вам, почавши з найголовнішого. Це має для Вас значення, тому що я кохаю Вас, і, може, Вам не зайве буде знати, що то за людина, яка Вас кохає. А для мене це почуття ніби місток до Вас, ліки від самотності. Я мешкаю тепер у старовинній каплиці, в отій, на яку ви можете натрапити, якщо, вибравшись із Лланкрвіса, поїдете вгору путівцем, що веде на північ уздовж гірського хребта, найближчого до моря. Я живу тут серед чужих меблів і картин. Проте пічні горішки — мої власні, в мене добрий запас чудових дубових цурок, і я знайду як заплатити за електрику. Тут біля підніжжя гори є ліс, населений привидами. Мабуть, там і Джеффрі, серед друїдів. Та я знаю, що він не заподіє мені лиха. Но думаю, що хтось бажає мені нещастя, навіть Дік Шарп. Я маю на увазі — мені особисто. Для нього я зблизився настільки, щоб викликати таке сильне почуття, Але по думаю, що він ненавидить мене. Я тут ні з ким не пісок, що попав у машину. Він хоче, щоб я поїхав звідси, навпаки, я безмежно самотній. Широка тахта в каплиці настроює мене на еротичний лад, але, гадаю, з цим для мене покінчено. Щиро кажучи, я іноді думаю, що ніколи вже по буду близький з жінкою. Я цілком придатний для цього, але ті, кого я знаю, певно, не хочуть мене.
Тому я згадую про Марго. Вона була моїм найбільшим коханням, аж поки я не зустрів Вас. Проте, можливо, то було зовсім не кохання. Зрештою, воно мало схоже на те почуття, що його я відчуваю до Вас. Дозвольте мені бути цілком відвертим, тому що я намагаюся зараз розкласти по полицях дуже складні речі і в мене це може не вийти, якщо я висловлюватимусь хоч трохи незрозуміло або не зовсім щиро. Марго була чудова. Я вже дещо розповідав Вам про неї, про те, як вона рвала із своїм пуританським середовищем. Рвала усіма можливими способами. її батько був украй неврівноваженою людиною. З цим часто траплялися напади жахливої люті, і тоді він аж підскакував і несамовито горлав на Марго та її сестру. Мабуть, йому підсвідомо хотілося збезчестити їх абощо. В їхній родині напувала величезна незлагода, а оскільки мати була маленького, полохливою, як миша, жінкою, яка тільки метушилась і намагалась у разі чого десь сховатись, то спокою у них не було ніколи. У сестри Марго постійно траплялись нервові розлади, але сама Марго виявилася набагато міцнішою. Вона пішла з дому і стала жити своїм життям, зовсім несхожим на попереднє. Однією з нових рис, яку вона в собі виховала, була безмежна, просто-таки коров’яча незворушність. Пізнавши її як слід, я завжди міг точно сказати, коли вона нервувалась або через щось непокоїлася, тому що її рухи одразу ж уповільнювались, вона навіть моргала повільно, наче прийняла наркотик або перебувала під гіпнозом. Так вона сприймала й нестямні вибухи батькової люті. Я пам’ятаю, як ми вперше лягли в ліжко, як усе почалося. Ми провели разом один чи два вечори, а потім вона запросила мене до себе. Природно, у мене були деякі надії, але я майже зовсім її не знав і тому не бачив, як до неї підступитись. Ми трохи попоїли, а тоді вона вмостилась у шезлонгу, від чого стала схожою на шукачку пригод з якого-небудь роману початку дев’ятнадцятого століття, і втупилась у мене очима. Говорила вона так повільно, що здавалось, ніби в неї дефект мови. Потім взяла в рот сигарету й повільно, вкрай повільно, дістала і запалила сірника. Але підносила руку до сигарети так довго, що сірник наполовину згорів, перш ніж опинився біля сигарети. Тут вона щось мені сказала, якусь коротку фразу на зразок: «Хочете сигарету?» — чи щось подібно, всього кілька слів, але вимовляла їх стільки часу, що вогонь сірника майже досяг її пальців, перш ніж вона закінчила. Марго піднесла сірник до сигарети, коли вогонь уже торкнувся її пальців і, звичайно ж, вона відкинула його. Щоб запалити сигарету, вона витратила три сірники. Це просто загіпнотизувало мене. Згодом, пізнавши її
