Смутна доба - Микола Смоленчук

Рибалка тіло владики таємно переніс у село до церкви, де намислив його поховати. Птах за ним летів і зник лише тоді, коли прах архієпископа похоронили в церкві коло вівтаря.

Через рік янгольське видіння прийшло до іншої людини, тепер благочестивого єпископа, йому наказано було перенести мощі блаженного Варлаама до рідного міста і явити їх світові. Тоді й поховали блаженного Варлаама в Охриді, де він зцілює недуги людські і дарує благодать тим, хто благодаті шукає.

— Відтоді усі йдуть до його могили і зціляються!

— Мужні люди живуть у цих горах, отче настоятелю, хай благословить їх господь! Хвала таким мирянам і таким пастирям..

Обоє молилися ревно[44] і довго.

Перед тим, як покинути монастир, інок Іоанн теж пішов до праху блаженного Варлаама. Ніяких пишнот не було на його могилі. Хіба від того піднесуться діяння пастиря, полеглого на нелегкій стезі мученика, котрий захищав свою віру, а відтак і народ?

Уклонився могилі і рушив далі. Перед ним простилався довгий шлях.

Заганяючи коней, надвірні козаки князя Острозького за небагато днів добралися до південних околиць Львова. Подальший шлях на захід виявився надто людним, і вони звернули до Богуслава, а звідти рушили далі попід Карпатами, що виходили зеленими відрогами на рівнину. Місцевість вразила своєю мальовничістю навіть Тарануху, який бачив усю Європу.

— Ви тільки гляньте вліво! — раз у раз вигукував Левко, захоплюючись видами нерівного передгір'я, покритого дрімучими лісами.

Орної землі майже не зустрічалося, лише зрідка між рідколіссям траплялися нужденні села з невеликими ґрунтами. Шопи, дерев'яні церковиці, квасоля на довгих тичках[45] під хатами, латки льону та острішки[46] сухого сіна на жердях[47]. На піщанику, по якому їхали, траплявся кінський щавель, Левко усміхався до нього, як до родича.

Звернули на глухішу дорогу вони не випадково. Під рукою Таранухи йшла добра сотня досвідчених надвірних козаків — сам воєвода займався її відбором. Було між них кілька реєстровців, з тих, котрі відвідували ці краї з полковником Сагайдачним.

— Повернути б у цю лісову вилучину, батьку! Ручай якийсь, води б попити!..

Тарануха тепло усміхався і їхав далі.

Гори поступово віддалялися до обрію. У вилучині Дністра, її легко перемахнути на коневі, показалося оточене кам'яними стінами містечко на приземкуватій горі, з-за стін виднілися шпилі церков та костьолів. Самбір зводився над рівниною на багато десятків верст.

Од загону відділився невеликий гурт вершників і поскакав до міста, решта ж пересікли дрогобицький большак і зникли за деревами вправо од невеликого села.

Урсула, молодша донька Юрія Мнішека, сандомирського воєводи, львівського старости, управителя королівської економії у Самборі, була за братом Адама Вишневецького. Тому й не дивно, що царевич Дмитрій виринув раптом у загубленому на східному польському кордоні Самборі.

Над дрогобицькими ворітьми фортечної стіни теж шпилі, покриті жестю, а центральний — із золотою маківкою.

Багато одягненого шляхтича з двома озброєними гайдуками сторожа, що на воротях, пропустила без затримки.

— Вельможний пан до ратуші[48]? Ото її шпиль!

Немолодий шляхтич з дорогою шаблею та двома пістолями німецької роботи недбало кинув стражникам червоного золотого,