Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська

Оногди, вже по тім поздоровленню, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледве-ледве замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тоді стояла.

Пощо він мене здоровив? Адже ми собі незнайомі, а то й зовсім незнайомі.

* * *

Одна наша знайома, вдовиця по якімсь судді, оповідала тітці, що Орядин дитя «любові» якоїсь своячки надлісничого, доньки українського православного священика, й якогось музиканта.

— Але не думайте, дорога пані професорова, — оповідала вона, — що він був з тих славних угорських циганів-музикантів, межи котрими стрічається не раз справжніх князів щодо багатства! О, ні! Він був український циган і походив з Глиниці. Це сільце на Буковині вам звісне, там більше циганів, як мужиків. Українських циганів, пані професорова, на те кладіть увагу! Граючи, видобувся він на капельмейстра глиницької банди[16], а що був добрим українцем, то її батько, священик, приймав його з патріотизму частіше в себе і з часом, дорога пані, з часом. — Тут вона урвала, закінчивши оповідання злобним, придавленим сміхом.

Не знаю, з якої причини прокинулося в моїм серці чувство ненависті супроти оповідаючої вдовиці, її вважали всі знайомі «доброю» жінкою. Вона, може, й була справді доброю, та я почула нараз ненависть до неї. її спосіб оповідання викликав в мене жаль до неї, чого я їй ніколи не забуду.

— В цигані! Поміркуйте лише собі, дорога пані професорова, в простім якімсь музиканті! Таже я би. Матінко божа!. І то, бачите, — говорила вона дальше, — донька чесних людей, донька священика! О неї мав старатися[17] якийсь заможний купець, але вона про його й чути не хотіла. Вкінці був він ще настільки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тоді мала збутися страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другі, що мати вступалася дуже за донькою і що він з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитині життя. Інші кажуть, що вона його сама просила покинути її, а потім і отруїлася сірниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев'ятнадцять років. Боже, боже! — додала згодом згірдливо. — Таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кінець.

— А чиє ж він ім'я має? — спитала тітка цікаво.

— Таже бачите: ім'я батечка свого гідного.

— Отже, мусили-таки побратися?

— А бог їх там знає! Щодо мене, то я гадаю, що справді побралися й що вона його опісля просила покинути її, а сама взяла та й отруїлася сірниками. Це, бачите, я тому так думаю, що він зараз по її смерті кудись забрався. Без причини був би не забирався.

— Та куди забрався? — спитала тітка.

— Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що він зібрав собі нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.

— І не вернувся вже?

— Не вернувся до нинішньої днини.

— А дитина?

— Дитина росла коло діда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездітний мужик-ґазда, наперся взяти дитину за свою. А надлісничий, свояк небіжки, і собі намігся взяти хлопця. «Воно, — казав, — мені ближче, як тобі. Врешті ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише ґазду; ну, а мені, може, бог допоможе вивести його на щось ліпше, як на простого ґазду». Той собі, а цей собі! Брат музиканта, розказують, був тоді дуже лютий. «Тобі, — каже, — сиротинського гроша забагається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цілий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що він буде своєї родини соромитися, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотів його повести. Та нехай діється божа воля! Час покаже, хто мав ліпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти». Розлютився та й від'їхав. А надлісничий взяв справді хлопця до себе, виховував, посилав до школи.

— А той що?

— Мужик той? Бог його знає, що. І не приїздив більше й не питав. От дурний мужик, хотів щось перед світом показати. Стара попадя теж не хотіла йому дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в «пани». Казала, що не дасть дитини своєї доньки на «пастуха». От таке-то, люба пані професорова. Ціла комедія!

— Ну, це вже правда, — обізвалася тітка, — що це дуже поетична легенда.

— Але видите! — почала знов по хвилі вдовиця. — Мені все здається, що вони, ніби надлісничий і Орядин, не дуже-то любляться. Через цілий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив ані раз його відвідати. Впрочім, це знаєте й самі, бо живете з ними в сусідстві і як одна родина.

— Та ні, не приїздив! Це вже може бути, що не любляться. Надлісничий і Зоня майже ніколи про його й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, — розповідала якось ще давніше Зоня. Я цілу тоту панну Марію, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава пані. З тими її «нервами». їй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на місці Маєвського, я була би їй вже давно за всю тоту її науку подякувала!

— А ви ніби як думаєте, люба пані професорова, що надлісничий як, буде її вічно в себе держати? — відповіла вдовиця. — Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку заміж віддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тоді старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нині на світі гірко жити, а вона й так не займається дома ніякою роботою. От залежить той цвікер[18] на ніс, прижмурить очі та й зігнеться то над одним столом, то над другим, а там часом ніби й до пекарні загляне. Справжнім господарством займається Зоня сама.

— Ну, так до чого ж йому гувернантка? — спитала тітка.

— Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби ніби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зоні не зробить, не стерпить, — так її любить, що боже! Але-бо й є за що! Вона жвава й розумна дівчина; мабуть, скоро навинеться їй жених.

— Авжеж! — Тут тітка зітхнула.

— Тоді нехай панна