Твори - Марко Вовчок

— Прокопе! — кажу я. — Що оце з нами буде!

— Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..

XXXV

Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.

Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, — i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.

— Се, певно, ти грошi сiєш? — каже на пана. — Ой, боже мiй, боже мiй!

Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.

А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.

Пан дуже зажурився; а панi:

— Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…

— I справдi, — вхопився пан за те слово, — не повно в неї ума було!

Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…

XXXVI

Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! — дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: «Сьогоднi бито? — та й додасть: — Iначий i не можна: на те служба!»

Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:

— Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!

Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: «Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…» Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..

А панi йому раз по раз:

— Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, — не розледащiй мiж моїми вовкодухами.

— Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву — i знов свище.

— Бодай вас! — кажу йому якось. — Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…

— Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!

Та тiльки ухнув.

— А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже!

Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.

— Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! — гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. — Не така в мене вдача! — каже Прокiп. — Я так: або вирятуйся, або пропади!

— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрiвочка-рiдна тiточка.

— Пiймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Пiймають — пропав!

Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.

— Нe кожний копитан швидкий удасться, — каже Назар, — iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…

Та все пани, та все дуки… — заспiвав, як у дзвiн ударив.

XXXVII

У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, — велiла дiвчинку ту висiкти: «Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!»

XXXVIII

Наша панi журилась i плакала за старою дуже.

— Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, — каже пановi, — яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч — не псуй менi людей.

— Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:

— Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.

— Кого ж ти просив? — перехопила його панi.

— Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.

— Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!

А сама у плач ревний.

— Серденько, не плач! — благає пан, — серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.

— Полковника треба прохати, — от кого!

— Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!

— Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!

— Голубко моя! — промовив пан стиха, — пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався…

Та як заридає!

Панi до його:

— Чого се ти, чого?

За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.

— Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! — просить його.

— I сам не знаю, моя любо, — одказує пан, нiби всмiхаючись, — так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.

А сам зiтхнув.

— Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? — говорить панi.

— Нi, любиш.

— Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!

Та й поцiлувала його.

Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.

XXXIX

Народився син