Твори - Марко Вовчок
— А кого вам треба? — питаю його.
— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, — думаю, — як його пiти? Ще панi бучу знiме!
— Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Вiзника всмiхнувся: «Як собi знаєш, дiвчино!» — та й пiшов.
XX
Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!
Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
— Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
А хазяїн бородатий:
— Дiвцi а б єду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
— Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?
Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звiку б не казав!
— Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! — викрикне наостатку.
— Серце моє! Люди добрi, простi…
— Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! — задрiботiла панi. — Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? — вигукує ридаючи.
— Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
— Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцiлувались.
— Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
— Буду, серденько, буду!
XXII
Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. «Се чи не од нас повтiкали?» — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була, дiвчинонько!» — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?
— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
— Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквiтчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
— Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
— Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.
— Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
— А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.
— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.
— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! — загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. «Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?» I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись
