Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін
Порадив скоріше вертатися до табору, бо ще кинуться за ним…
Вирішив негайно повідомити Максименка про все, що довідався, і вказати координати страшного підземелля.
Пройшовши з Ксенею з п'ять кілометрів лісовими нетрями, недалечко од лісової річки, що вливалась в болото, спинились спочити. Тарас звелів Ксені налагодити рацію і вийти в ефір. Ксеня двічі передала донесення, яке він їй надиктовував. Обом було важко на душі од страшної правди, яку щойно взнали, але разом з тим почували і радість од усвідомлення виконаного завдання.
Зранку сіявся дрібний осінній дощ, ліс був мокрий і незатишний. Гострий вітер налітав на тремкі дерева, і на падалишнє листя час від часу скрапували дощові краплі. Од того крапотіння здавалось, що дощ і не припинявся. Тарас відчував, що його ватянка промокла наскрізь. Ксеня теж скаржилась, що промокла до нитки. Знайшли невеликий ярок, де було трохи затишніше, сіли на вологий падолист спина до спини, щоб принаймні так зігрітися.
«Ще три доби мандрівки, відтепер не манівцями, — і будемо у своїх», — сказав Тарас. «Еге ж, у своїх… Тепер ми знаємо все… Нині наше донесення вже передають до Москви, — втішено мовила Ксеня. — Максименко, певне, вже засів з штабом розробляти операцію… Як я знудьгувалась за всіма нашими! А ти, Тарасе?» «Авжеж, — здивувався він її запитанню. — Адже вже місяць блукаємо… Скільки надивились, натерпілись… Але усьому буває край… Вже скоро наші мандри нам здаватимуться лише сном, Ксеню…» Помовчали. «Ти знаєш, Тарасе, що я люблю Максименка?» — несподівано запитала Ксеня якимось дивним, притишеним голосом. Тарас закам'янів. «Дорога моя, мила, — защеміло йому в душі, — нащо це ти говориш мені? Здогадалась, що я люблю тебе, і вирішила отак просто лишити найменших сподівань на взаємність?» «Авжеж, знаю!» — буркнув він. «А як ти думаєш, він здогадується?» — спитала дівчина. «Мабуть, ні, — зумисне жорстоко відповів Тарас, — інакше він не послав би тебе на таке небезпечне завдання».
Пізніше він, переповідаючи Максименку цю розмову, збагнув, що вона була викликана якимось несвідомим передбаченням дівчини того лихого, що відбудеться годиною пізніше. Певне, вона передчувала близьку небезпеку і поспішала хоч так освідчитись в своїй першій любові…
По тривалій мовчанці Ксеня, зібгавшись у клубочок, принишкла. Вона, здається, задрімала, і Тарас боявся ворухнутись, щоб не сполохати її короткого забуття. Отямився, почувши звіддалений шум. Долинув гавкіт собак. Рвучко схопився на ноги. «Що трапилось?» — підхопилась і Ксеня. «Німці! — тривожно озирався навколо Тарас. — Прочісують ліс. Мабуть, запеленгували рацію… Ось що: розходимось у різні боки… Ти біжиш до річки, я спробую трохи затримати їх…» «Я з тобою!» — заперечила Ксеня. «Виконуй наказ! — суворо глянув на неї Тарас. — Рацію втопи… Ну, мерщій… Прощавай, Ксеню!» Він торкнувся шерхлими губами її щоки. «Якщо пощастить вирватись, розкажеш у загоні все до найменших подробиць… Прощавай!» Він метнувся вперед, у густі чагарі. Колюче гілля боляче шмагало його по обличчю. Та він не зважав на це, намагався відійти якнайдалі вбік. Заліг на пагорбі, напружено вдивляючись в гущавину. Собачий гвалт посилився. Врешті він побачив фашистів. Вони йшли врозсип, між стовбурами дерев миготіли їхні бруднозелені постаті. «Достобіса проклятих! — лайнувся Тарас, — не вирватись…» Тривожно озирнувся назад: чи встигла Ксеня добігти до річки? Там очерети, можна причаїтись… Якби вона вміла скористатись очеретиною… Шкода, не встиг розказати, як це робиться…
Біля річки раптом розляглися лункі автоматні черги. Тарас з відчаєм глянув туди, де Ксеня в самотності мала боронитись од ворогів. Оточені! Нащо відіслав її? Бодай би разом розділили долю, хоч загинули б разом… Застогнавши од безсилої люті, прицілився в найближчу ворожу постать, вистрілив. Фашист упав, мов скошений. Кулі задзижчали над Тарасовою головою. Фашисти залягли і плазом посунули до його схованки. Пси здійняли скажений лемент. Раптом почулось страшне ревище. Тарас побачив розлюченого здоровенного ведмедя, котрий, переполоханий стріляниною, видерся з чагарів і могутніми стрибками метнувся назустріч німецьким автоматникам. Фашисти посхоплювались, пси зайшлися біснуватим виттям. Здійнялася люта стрілянина. Такого гвалту Тарасу ще не доводилося чути. Скориставшись замішанням, котре спричинила несподівана поява ведмедя, Тарас залишив свою схованку і перебіг у глибокий, геть зарослий чагарями яр. Скоріше до річки, на допомогу Ксені! Біг, роздираючи в кров обличчя, шматуючи об густе гілля ватянку. Врешті видерся на крутий схил, звідки проглядувалась низина біля річки. Побачив фашистів, що біля самих очеретів збилися в гурт. Зрозумів, що то значило. Вони вбили Ксеню! І тепер оточили її тіло, певне дивуючись, що переслідували дівчиська. Що ж діяти? Вискочити їм назустріч? У нього ще п'ять патронів в обоймі та ще граната… Помститись вбивцям, останню кулю для себе? Він з ненавистю дивився на звіддалену юрму фашистів, розтираючи по щоках пекучі сльози… Ні, він не має права марно гинути, треба спробувати порятуватись, дістатись до своїх… А цим звірам мститиме, доки буде живий… Скотився на дно яру, побіг найгустішими заростями. Метрів за сто раптом надибав печеру, вириту в підніжжі крутого глиняного схилу. Отвір був завалений сушняком. Розгріб, з отвору дихнуло тяжким звіриним духом… Ведмежий барліг! Спробувати? Він проліз в глиб печери, упав в смердюче багно за купою хмизу. Причаївся. За кілька хвилин біля печери почувся собачий лемент. Зрозумів, що фашисти зупинились, не наважуючись протиснутись у смердючі нутрощі барлоги… Пси, чуючи запах звіра, скаженіли. Фашисти голосно перемовлялись… Врешті почувся тріск сухого гілляччя… Фашист вліз до печери. Кілька разів прошив автоматними чергами купи хмизу. Тарас відчув удар в праве плече. Куля пройшла навиліт. Стікаючи кров'ю, Тарас поволі втрачав свідомість. Останнє, що зафіксувала його пам'ять, було жарке дихання вівчарки просто в обличчя. Пес, обнюхавши його, заскіглив і метнувся до виходу…
Опритомнів Тарас од холоду і дикого болю в плечі. Скільки минуло часу, не знав. Виповз з барлоги. Була ніч. Густий туман вистелив яругу. Роздерши спідню сорочку, Тарас спробував перебинтувати плече. Сповиток вийшов благенький, але
