Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

— Наші теж не сидять без діла, — не витримала Рада. — Щось замислили.

— Що саме?

— Та, звідки мені знати? В усякому випадку не млинці їде кудись завтра продавати лейтенант Басенко. Видно, проляже йому дорога десь аж в бандитське лігво…

— Це той тип, що зустрічається з Мальвою?

— Він. Оце лиш був з нею у мене…

— Ти бач, який спритний! Може, й на тебе оком кинув?

— Про що ти, Іванку? Він з Мальви очей не зводить…

— Такі всюди встигають, — буркнув Чернуха. — А бандерівці його зразу ж розкусять… Бо, здається мені, він абсолютний нікчема, цей ваш залицяльник…

— Ваш? — здивовано перепитала Рада.

— Еге ж, — похмуро мовив Чернуха. — Довго, мабуть, шукав, де б розважитися з дівчиною… І привів до тебе…

Рада допитливо глянула на нього. Ревнує? Отже, любить! Дурний-дурний, Іванку…

— Залишишся?

— Ні. Я лиш побачити тебе забіг… О дев'ятій маю бути вже в Ляхівцях…

— Зараз чотири…

— Все одно піду, — рвучко підвівся Іван. — Мене не проводжай. Сусіди можуть помітити, почнуть різне про тебе теревенити…

Він хотів до схід сонця вислизнути з міста, загубитися в перелісках. Його шлях лежав не в містечко Ляхівці, як сказав Раді, а в глухий хутір Вишневий, до старости церкви Василя Тетері, якого в бандитських колах знали як Жовтобрюха. Саме він і відряджував свого відданого бандита Чернуху у місто з особливими завданнями. Та не часто Іванові вдається роздобути путящі вісті. Повідомлення Ради про від'їзд Басенка мало особливу вагу. Тетеря, без сумніву, буде задоволений.

Чернуха не помилився. Тетеря, уважно його вислухавши, довго гладив черево і мружив маленькі чорні очі — перша ознака: він думає над чимось важливим.

— Так, так… — нарешті сказав він. — Треба негайно з цього комедіанта роздобути картку.

— А я вже роздобув, в альбомі Ради. Ось вона.

— Ну й спритний ти легінь. Ой, файний, — похвалив Чернуху Тетеря. — Що ж, приготуємо для гостя належний хліб-сіль. Приготуємо… А ти, Йване, підбирай собі хлопців, одягни їх у міліцейську форму і знову — гайда у місто. Треба в цієї лярви Петльованої видушити все, що знає про Басенка. Не може бути, щоб він їй не сказав, куди його конкретно відрядили і з яким завданням.

Марчук прийшов додому о сьомій вечора. Жінка, що звикла його зустрічати пізньої ночі, стурбувалась.

— Щось трапилось?

Лука кілька хвилин мовчав, а коли трохи відлягло од серця, сказав, що Максименко відправляє його назад, у Дніпропетровськ.

— Слава богу! — зраділа жінка. — Нарешті вирвемось з цього пекла…

— Тобі слава богу. А я не хочу. Коли тут скрізь кишіли банди, тоді потрібен був Лука Юхимович Марчук. Аякже, без нього не обходилось. І зараз я підготував людей, так би мовити, для останнього кидка на ворога. І вже я не потрібен. Звісно, коли не буде тут Марчука, вся слава дістанеться Максименку… Ні, не на того натрапив. Я не мовчатиму. Завтра ж поїду в міністерство. Завтра ж…

Тарас Сокрута тим часом з палицею в руці спокійно мандрував лісами, долаючи щодня десятки кілометрів важкого шляху. Іноді зустрічалися невеликі хутори, які Тарас здебільшого обминав, а коли й заходив, то лише для того, щоб роздобути якийсь харч. І знову в дорогу.

Нарешті Сокрута дістався села, яке його найбільше цікавило. Була ніч — хоч око виколи. В хатах не світилося, лише на краю села, під лісом, Тарас помітив дерев'яний, з високим дахом будинок, вузькі різьблені вікна якого відганяли од себе морок яскравими пучками світла. Підійшов ближче, постукав у двері. У відповідь пролунало кілька приглушених пострілів, мов пастух ляснув батогом, і з дверей зі свистом полетіли маленькі тріски.

«От гади! — подумки лайнувся Тарас, притискуючись до гранчастих, тесаних з бука одвірок. — Так можна загинути ні за цапову душу. І від кого? Од якихось боягузів!»

— Пане господарю! Не дурійте. Пустіть бідного подорожнього… — загукав Сокрута, гупаючи у двері ногами. У колибі зашепотіли, і незабаром забряжчав засув, відхилилися двері.

— Що за дідько пізньої пори швендяє? — незадоволено буркнув господар. — Заходьте, коли ваша ласка.

Сокрута переступив поріг. За дубовими столами на довгих лавках сиділи напідпитку чоловік десять-п'ятнадцять. Трохи осторонь за столиком з тендітними ніжками, застеленим мережаною скатертиною, допивали пляшку горілки двоє чоловік літ під сорок. Один з них мав повні масні щоки і тлусте черево, кілька разів обмотане райдужною крайкою. Його товариш — навпаки, худорлявий, з надмірно розвиненими вилицями, з темним лицем.

Присутні з неприхованою цікавістю дивилися на Сокруту, міряли його посоловілими очима з ніг до голови і були готові, як прикинув