Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук
— Пробачте, я не можу видати вам посадковий талон.
Груди прохромило палючим болем, й упродовж кількох секунд Анна почувалася так, ніби їй вистрелили в спину. Зрештою, втягнувши крізь зуби повітря, вона вчепилася руками за стійку з таким виглядом, неначе її намагалися силоміць від неї відтягти.
— Чому?
— Ви не встигнете до крила С, літак уже готується рушати.
Несподівано для себе Анна заволала:
— АЛЕ Ж ТАМ НАПИСАНО «FINAL CALL»! — Вона тицьнула пальцем у монітор за спиною арабки, проте жест вийшов незграбним і змазаним, рука підіймалася повільно, немовби крізь товщу води, лише пальці дрібно тремтіли. Злякавшись сили власного голосу, жінка прошепотіла: — Посадку ще не завершено…
Реєстраторка пересмикнула плечима.
— Це великий аеропорт, пані. Я не можу видати посадковий талон, бо ви однаково не встигнете на рейс. — Арабка все ж озирнулася, кинувши погляд на табло, і тієї миті напис «FINAL CALL» справа від рейсу ALR 114 змінився на «GATE CLOSED[19]». Вона повернула голову й зміряла Анну незворушним, позбавленим теплоти поглядом. — Мені жаль.
— Ви не розумієте. — Анна притиснула пальці до лівої скроні й поволі скулювалася, відчуваючи, як жах неухильно просвердлює мозок. — Мені конче потрібно до Бангкока… Я маю бути там до завтрашнього ранку… Ви не розумієте… — Дві великі сльозини викотилися з очей, вона сердито їх змахнула.
(не плакати… не плакати… не плакати)
— Пробачте, нічим не можу допомогти.
Арабка поклала перед Анною її паспорт і демонстративно повернулася обличчям до наступного в черзі чоловіка.
— Будь ласка. — Анна продовжувала відчайдушно чіплятися за стійку. Поміж зжованими, тихими словами проривалися схлипування.
— Відійдіть, — наказала дівчина з-за стійки.
Несподівано за стільцем, на якому сиділа арабка, з’явився молодий чоловік у вим’ятій блакитній сорочці. Праворуч на грудях теліпався затертий бейдж із написом «MANAGER».
— Що трапилося? — Британський акцент, поріділе волосся на маківці, невдоволений погляд. — Чому ви плачете?
Анна проковтнула схлип і, опановуючи себе, заплющила очі.
— Ця жінка… — Трясця, який сенс марнувати час, скаржачись на арабку? Анна розплющила очі й виразно промовила: — Мені потрібно до Бангкока, — голос деренчав, через що здавалося, наче слова поскрипують між зубами. — Я прилетіла з Києва літаком «FlyDubai», проте виліт затримали, і я тепер не встигаю на літак до Бангкока.
— І тому ви плачете? — підняв брови британець. — Я можу це вирішити.
Анна витріщилася на нього.
— Якою компанією ви повинні були летіти до Бангкока? — Доторком до плеча чоловік безмовно звелів арабці звільнити місце. Та слухняно підвелася і відійшла. Він сів на її місце.
— «Altair Air», рейс 114.
Пальці британця заметалися над клавіатурою.
— Оу-у-у’кей, — протягнув він. — У «Altair Air» сьогодні більше немає рейсів до Бангкока, наступний вилітає завтра об 11:20, там є вільні місця, якщо це вас влаштовує, я можу перереєструвати вас на…
Анна замотала головою так, що золотаві пасма замиготіли перед очима.
— Ні, ні, ні! Будь ласка, зрозумійте, це важливо, мені призначено зустріч, і від неї залежить… — вона затнулася. Не схоже було, що британець аж надто уважно дослухається. Він був увічливим, однак не більше. Навряд чи його ставлення змінить те, що він дізнається, з ким і на котру заплановано зустріч.
— О котрій вам потрібно бути в Бангкоці?
— О дев’ятій ранку. Тобто ні. — Анна знову мотнула головою. — О дев’ятій зустріч. Я мушу бути раніше. Хоча б на півтори-дві години. Щонайменше на дві.
Чоловік кивнув.
— Отже, сьома ранку. — Він втупився в екран і щось набрав на клавіатурі. — Секунду… Ось: у «Emirates» сьогодні п’ять рейсів до Бангкока. Три відлетіли, два ще попереду. Перший, EK 370, вирушає о 12:45, прибуває до пункту призначення сьогодні о 22:25. Другий, EK 374, вирушає о 22:30. Але цей, схоже, вам не підійде, бо прилітає до Бангкока завтра о восьмій ранку. — Він подивився на Анну та скупо посміхнувся. — На EK 370 є місця. — Театральний позирк на годинник. — Ви ще матимете час пообідати.
Анна спробувала всміхнутися у відповідь і несміливо запитала:
— То ви можете видати мені посадковий талон на цей рейс?
Британець знову набув злегка невдоволеного вигляду.
— Так, але… — Він почав здогадуватися, що пасажирка із золотавим волоссям не зовсім розуміє, про що йдеться, — оскільки це рейс «Emirates», вам треба заплатити за квиток.
В Анниному животі розверзлася прірва.
— Але я вже заплатила!
Серце стало холодним, як шматок металу. Анна намагалася уявити щось хороше — вечірні прогулянки Лебединкою[20] під руку з чоловіком; її син, який виходить із таксі, приїхавши у свою першу відпустку; остання, ще до війни, сімейна вечеря в скай-барі «Manhattan», з вікон якого відкривався чаруючий огляд Рівного, — проте серце несамовито витанцьовувало, наповнюючи кров страхом.
— Так, — кивнув британець, — але ви не встигли на рейс ALR 114.
— Ви не розумієте, — прошепотіла Анна.
— Повірте, я вас розумію. Але, будь ласка, зрозумійте й ви мене: ви запізнилися на рейс не з вини «Altair Air», отже, вартість квитка вам не відшкодують. У них є вільні місця на завтрашній рейс, і я просто зараз можу вас на нього зареєструвати. Вас це не влаштовує, тож я спробував пошукати інші варіанти, тобто рейси інших компаній, які вчасно доправлять вас до Бангкока. Є варіант із «Emirates», але, вочевидь, «Emirates» не зобов’язана опікуватися пасажирами «Altair Air», тому, якщо хочете летіти, ви мусите купити квиток.
Анна стояла з таким виглядом, наче її пригинало до землі невидимою зливою.
— Скільки?
— Дві тисячі п’ятсот вісімдесят п’ять дирхемів.
— А можна… — Серце стягував зашморг, кожен удар відлунював болем у голові.
— У доларах? Євро?
— У доларах, будь ласка.
Усі звуки довкола неначе зав’язли у повітрі.
— Сімсот чотири долари, пані.
В Анни затряслася нижня губа.
— Я не можу собі це дозволити, — прошелестів її голос.
— У вас немає грошей?
Її очі зробилися тихими, немов на похороні.
— Я маю гроші. Але не можу заплатити сімсот доларів.
Британець не зводив очей з її обличчя.
— Скільки ви можете заплатити?
Жінка не відповіла. Сухі губи ворушилися так, ніби вона жувала повітря. Чоловік почекав п’ять секунд, а тоді озвався:
— Я все ще можу вам допомогти, просто скажіть, яку суму ви готові витратити.
— Я не знаю, — ледь чутно відповіла вона.
Британець нахилився до монітора. Анна безгучно плакала, дивлячись, як пальці чоловіка пробігають клавіатурою. Спливло
