Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

Хлопець пробіг очима аркуш.

— Усе правильно, це в Терміналі 3, — по-арабськи тверді «р» та короткі «і».

Він повернув роздруківку. Анна вирячилася:

— А посадковий талон?

— У Терміналі 3 пройдіть до трансферної стійки J. Тут я не можу вас зареєструвати.

— Чому?

— Не можу. Ви повинні зареєструватися в Терміналі 3. — Хлопець показав на ряди пластикових крісел із хромованими бильцями за спиною Анни. — Сідайте. Автобус буде з хвилини на хвилину.

Жінка замотала головою.

— Ні, ні! Ви не розумієте, я не можу чекати, я спізнююся!

— Вам потрібно дочекатися автобуса, — відкарбував хлопець. Потім зм’якшився: — Якщо раніше приїде транспорт «Emirates» чи «Qantas», я попрошу, щоб вони вас підкинули. Зазвичай вони не відмовляють. — Він розвів руками: — Швидше ніяк. Пробачте.

Анна відійшла від стійки та роззирнулася. Вона опинилася посеред просторої зали з низькою стелею на першому поверсі аеропорту. Праворуч і трохи позаду розташовувалася трансферна стійка, ліворуч вишикувалися затерті пластикові крісла з вигнутими спинками. Де-не-де сиділи пасажири. Південна стіна зали була скляною. Анна крізь неї бачила літаки на стоянках перед терміналом. Довкола них метушилися працівники аеропорту в кислотно-жовтих зі срібними смугами жилетках. Трохи далі горбатий велетень «Boeing 747» із Юніон Джеком[12] на хвості повільно розвертався перед розгоном. На паралельній смузі набирав швидкість значно менший, схожий до того, на якому прибула Анна, літак у лівреї «Turkish Airlines». Рев двигунів хльоснув по вікнах за секунду до того, як лайнер задер носа та відірвав шасі від смуги.

— Автобус, — прошепотіла жінка, заламуючи пальці. — Де автобус? — Нічого навіть віддалено подібного на шаттл-бус, який прямує до Термінала 2, у полі зору не було.

Спершу Анна не сідала, та за хвилину, відчувши, як тремтять коліна, опустилася на найближчий до виходу стільчик. Жінка намагалася уникати погляду на затиснутий у спітнілій долоні телефон, однак куди б не повертала голову, очі ніби магнітом притягувало до екрана. 08:58… 08:59… 09:00.

Одинадцята година в Дубаї.

Невидимі хвилі паніки накочували одна за одною й розбивалися об щось тверде у грудях, примушуючи жінку раз по раз здригатися. Ще від часу приземлення в Анни дзвеніло у вухах, а тепер щоразу, коли чергова хвиля досягала піку, дзвін посилювався, помалу стаючи майже нестерпним.

Об 11:05, коли до вильоту рейсу ALR 114 залишалося чверть години, Анна почала тихо плакати. Вона більше не дивилася на телефон, безсило звісивши руки між колінами.

На сидіння ліворуч від жінки присів літній чоловік у ретельно відпрасованих твідових штанах і чорній сорочці.

— У вас усе гаразд?

Анна підвела голову. Чоловікові на вигляд було за шістдесят, напевно, ближче до сімдесяти: худа шия, гостре підборіддя, відстовбурчені вуха. Хоча погляд насамперед чіплявся за очі — світло-сірі, обпалені сонцем, зі зморшкуватою, потрісканою і схожою на стару гуму шкірою під ними. Жінка перевела погляд на рудувате із просивинами, старанно зачесане набік волосся.

— Здається, це ваше. — Чоловік розмовляв англійською з легким акцентом. Голос — густий і впевнений. Він справляв враження людини, котра вміє говорити і звикла до того, що її слухають. Оскільки Анна не відповідала, розгублено втупившись у його лице, чоловік продовжив: — Це ж ви загубили, так?

Анна опустила погляд: незнайомець простягав їй сонцезахисні окуляри. Її окуляри. Ліве скельце було вставлене в оправу.

— Скельце пластикове. — Літній чоловік наче прочитав її думки. — Я втулив його назад.

Анна не ворушилася.

— Беріть. — Він стримано всміхнувся, вирішивши, що жінка не розуміє англійської.

Анна поклала долоню на груди, переконуючись, що пакунки на місці, після чого обережно — так ніби скельця могли попекти її пальці — взяла окуляри за дужки.

— Дякую вам, — сказала англійською.

— Чому ви плачете? — запитав чоловік.

Анна роздратовано змахнула зі щік сльози. Що йому до неї? Вона спізнюється на літак, на найважливіший літак у своєму житті, й нічиї вмовляння тут не допоможуть. За секунду знервованість обернулася злістю, Анна Янголь розтулила рота з наміром огризнутися, та не змогла відразу пригадати що-небудь уїдливе англійською, а за той час, поки копирсалася у пам’яті, нарешті зауважила на шиї чоловіка колоратку[13]. Чорну сорочку незнайомця увінчував комірець-стійка із жорсткою вставкою білого кольору. Злість миттєво спала, й Анна знітилася, збагнувши, що ледь не напосілася на священика.

Почервонівши, жінка відвернулася. Наступної миті її очі розширилися, а думки про священика вилетіли з голови: до прозорих розсувних дверей термінала підрулював автобус-гармошка з написом «Dubai Airports» на тонованих вікнах, а чорнявий працівник, який кілька хвилин тому спілкувався з нею за стійкою, прибирав натяжну стрічку, що перекривала шлях до виходу. Анна підхопилася. Якийсь час не рухалася, так немов боялася, що шаттл-бус розчиниться в повітрі, наче марево, а тоді метнулася до дверей.

Годинник на телефоні показував 09:07, однак дивитися на екран Анна більше не наважувалася.

Готель «Grand Excelsior Sharjah», Шарджа[14], ОАЕ 7 км на північ від Міжнародного аеропорту Дубай

У той момент, коли «Boeing 737» з Анною Янголь на борту виходив на глісаду[15] за дев’ятнадцять кілометрів на північний захід від торця смуги 12L дубайського аеропорту, сорокатрирічний Єгор Парамонов, пілот першого класу російської авіакомпанії «TransAsian», важко розплющивши очі, відсунувся на край ліжка. Протягом півхвилини із виразом майже дитячого здивування на прим’ятому після сну обличчі чоловік роздивлявся напівприкриту ковдрою тендітну жіночу спину, котра у просіяному крізь зелені портьєри ранковому світлі набула кольору маринованих оливок. Над правою лопаткою темніла рожева пляма від його носа, трохи нижче, швидко висихаючи, блищала смужка слини. Густе, смолянисто-чорне волосся розметалося подушкою.

Повія.

І, судячи з вигину спини та м’якості волосся, збіса дорога повія.

«Цікаво, я їй уже заплатив?» Єгор напружив пам’ять, однак не зміг пригадати, чи розраховувався з хвойдою після того, як привів до номера. Тоді подумав, що нізащо не знімав би повію на всю ніч. Чи таки знімав?.. Якщо ні, тоді якого лисого розчепірка виляглася на його ліжку? Просто вирубилася? І що тепер? Він не платитиме за цілу ніч!

Парамонов перекинувся на спину, тильним боком долоні витер слину з кутика рота та втупився в стелю. Тіло поступово випливало зі сну: спочатку дернуло в горлі, потім злегка закололо в попереку. Парамонов потягнувся та покректав, із самовдоволеною посмішкою пригадавши, що вичворяла вночі чорнявка. А тоді раптом збагнув, що в кімнаті страшенно душно. Єгор нечітко пам’ятав, як п’ять чи шість годин тому повія, зайшовши до номера, обернулася до нього та зіщулилася. Навряд чи їй було холодно, радше то вона так загравала — натякала, щоб її