Стотридцятитрьоххвилинний бог - Юрко Коретнюк

Занадто багато параноїків зібралося у цій кімнаті одночасно: займаються бозна-чим, ще й п‘яні в дупу. Але я був щасливим. Здається, найщасливішим за останні кілька місяців. Коли ти гуляєш сам містом Києвом, натираючи гульки на ногах, із улюбленими звуками у голові, тобі немає кому подзвонити, написати, чи піти — треба просто піти туди, куди хочеться та помедитувати.

Внутрішня медитація допомогла мені дуже кілька днів тому, бо, здавалося, саме це було потрібно для досягнення значного консенсусу із самим собою.

Здається, моє обличчя зараз також позбавлене думок — я починаю повільно засинати та снити, мріючи. Міряючи години хвилинами, я почав посміхатися всьому: картинам, тобі, місяцю, спогаду, дідусям, думкам, бабцям, кріслам та своєму віддзеркаленню у шклі.

Вія приймала антидепресанти і не переймалася з того, що їй не можна пити пиво та вина, їсти рибу та квашену капусту — вона сиділа у арт-клубах та повільно смоктала світлий ель, а дома діставала з холодильника сушених та в‘ялених карасів, та чистила їх із натхнення, дивлячись усілякі фільми для домогосподарок, душевно хворих, підлітків та розумово відсталих.

Вона взагалі робила усе не так, як треба, бо вважала, що тільки так вона зможе вилікуватися від депресії. Та вона й не вважала її за хвороба — просто настрій поганий: ну та й що, що каже лікар, чи Юрко, наприклад. Вона сама все прекрасно знає й незгірше за інших.

Повільна музика з конок комп‘ютера роз‘їдає її шкіру все швидше й швидше, залишаючи лише самі оголені кістки та трохи нервів, щоб можна було миготіти очима у повній темряві, дивлячись за світломузикою.

Вона гралася із Коді у слова, роблячи вигляд, що все знає. Вони все рідше розмовляли: Вія проводила все більше часу з Юрком, а Коді — з новими друзями, яких знаходила по всьому місту. Здавалося, що вона знає всіх, це було видно на концерті Neversmile, коли Коді підходила до різних людей та здоровкалася із усіма. Юрко повільно сидів за стійкою дивлячись, як Вія п‘є з великого стакану заборонено пиво, й час від часу повільно палив, кидаючи недопалки під стійку.

Тільки потім Вія помітить, що Коді весь вечір свариться з Юрком, а потім вони будуть клястися та божитися, що між ними все було гаразд. Тільки друзі Коді скажуть, що Вія зовсім непривітна до них та кидає на них погані погляди.

Вія зніяковіє та скаже, що то все антидепресанти, хоча, насправді, вона просто велика сука і так відноситься з усіма. З собою в першу чергу.

Інтерес до всього повільно висмоктується з пальця та не приносить нічого цікавого. Вія продовжує вчитися у університеті, розуміючи, що грошей на власну квартиру десь на набережній Дніпра вона не заробить до кінця своїх днів, що їй потрібно більше місця, що люди починають дратувати її.

Вона зрозуміє, що прийшов час відпочити від усіх. Так вона і зробить найближчої суботи. Вона просто візьме великий термос гарячої кави та почне гуляти місто. Вона не забуде зайти до улюблених воронів на Рейтарській, пройтися стежками Парку Слави, походити улюбленим Подолом, де буде радіти, як дитина. А головне, не забуде посидіти на майдані навпроти пам‘ятника Магдебурзькому праву, де повітря найчистіше, а думки найсвіжіші. Вія просто ляже на асфальт та прикладе вухо до рейок, щоб почути як десь їде майже пустий трамвай. А потім Вія встане та посміхнеться, вже після того як зробить великий ковток кави із термоса.

Кава буде ще тепла.

Вона не забуде нічого…

А зараз вона лежить на ліжку та повільно дивиться у стелю. Вона бачить у розмитій стелі великих драконів, янголів та маленьких ельфів, що танцюють, рухаючи свої тонкі риси. Вона буде думати, що бачить великі букви. Вія починає читати свої думки та пророкувати майбутнє. Вона вже відразу зрозуміє, що треба робити, а що, можливо, тільки нашкодить. Їй допомагає повільна музика, яка грає у її вухах.

До світанку ще зовсім далеко, хоча вже ранок. У кріслі сидить Юрко із кахлем з Джимом Бімом. Коді ще не повернулася. А Вія сидить та милується сходом сонця: вона пригадує різні речі, які трапилися із нею.

Вона просто розуміє життя.

Вія пригадала, як не дуже давно вона гуляла містом з нею. Як вони сміялися, бо ледве познайомилися та заполоняли незручні хвилини тиші сміхом. Як вони шукали підвищення — мало бути десь високо у Києві, — щоб вона могла скинути на підлогу пелюстки рум’янків, щоб вони полетіли.

Вона була нелюдської породи. Вона сміялася та казала, що вона Кукс і більше нічого. Ні тварина, ні рибина. Вія нічого не розуміла тому тільки й посміхалася, смокчучи думки разом із солодкими шоколадними карамельками.

Очі світилися так, як це буває тільки у людей хворих на самих себе та на весь цілий світ.

Вія пригадала, яке для неї мав значення її талант, її рак легень, який неодмінно буде, та друзі, яких вона такими не визнавала. Вона взагалі вважала, що у неї немає друзів, а тільки Том, який сидить поруч та співатиме для неї протягом усього її життя.

Вія повільно встала з ліжка, але мислила занадто швидко. Вона мала швидко зібрати речі та піти пішки.

І ось вона вже йде… Шоста година ранку та холодні, вже осінні, околиці Києва.

Ось так непомітно й нас для нас усіх падолист…

Температура тіла підбігала приблизно до 35 градусів по Цельсію. Всі казали, що у мене просто занепад сил.

Занепад… це вже точно…

Я заспівав із самим собою дурну пісню, яку щойно придумала моя хвороблива фантазія. Я співаю про тебе, люба. Бо мені вже здається, що я ніколи тебе не побачу. А тільки буду уявляти.

Бо, виявилося, що уява працює найбільш красиво. Найкрасивіше… за все на світі. Ніхто вже нікого не зрадить на очах. Ми будемо просто мовчати та витирати свої долоні об наші спітнілі тіла. Ти схожа на примару з минулого, бо майбутнє ще занадто невідкрите, що для мене, що для тебе. Мабуть, цікава була б у нас сімейка: ти б сиділа малювала, а я б лежав та повільно курив у стелю, час від часу доповзаючи до друкарської машинки та залишаючи там по одному слову. Ми б упивалися від своєї геніальності. Бо навіть моя нездарність та твоя неспроможність нам здавалися б красивішими витворами мистецтва. А потім ми б пішли на Андріївський узвіз, де б виставили твої малюнки та продавали