Твори - Йоганн Вольфганг Гете

— Ой, що ви, паничу, — відповіла вона.

— Та не соромтесь!

Дівчина поправила кружок на голові, і я допоміг їй. Вона подякувала й пішла вгору східцями.

17 травня.

Я вже маю тут чимало знайомих, але відповідного для себе товариства ще не знайшов. Я й сам не знаю, що в мені є привабливого для людей; багато з них люблять мене, прихильні до мене, і мені завжди стає сумно, коли наші шляхи швидко розходяться. Якщо ти запитаєш, які тут люди, я відповім: такі, як і повсюдно.

Люди скрізь однакові. Більшість їх майже весь час працює, щоб прожити, а як залишається вільна хвилинка, то вони її так бояться, що беруться за все, аби її швидше згаяти. О доле людська!

Але народ тут дуже добрий. Коли я часом даю собі волю і ділю з ним ті радощі, які даровано людям, — відверто й щиро жартую біля щедро накритого столу, влаштовую при нагоді прогулянку, танці абощо, то й сам оживаю душею, якщо не згадую, що в мені даремно гине стільки інших сил, які я мушу старанно приховувати. Ой, як мені від цього стає важко на серці! Та що вдієш, — ніхто нас не розуміє. Така вже наша доля.

Ох, якби була жива товаришка моєї юності! Та ба! Краще було б і не знати її. Тоді я міг би сказати собі: «Дурню, ти шукаєш те, чого в цьому світі не можна знайти». Але ж я її мав, я відчував її серце, її велику душу і коло неї сам собі здавався більшим, ніж насправді, бо я тоді був самим собою. Боже милосердний! Хіба ж тоді хоч одна краплина сил моїх гинула марно! Хіба при ній не розвивав я всіх тих чудесних почуттів, що ними серце моє обіймало природу? Хіба наші стосунки не були пишним плетивом з найніжніших відчуттів, з найгостріших дотепів, що завжди були позначені печаттю генія, хоч би навіть торкались і низьких матерій? А тепер… Смутку мій, старша роками, вона зійшла раніше в могилу, ніж я. Я ніколи не забуду її, ні її мужнього серця, ні святого терпіння.

Кілька днів тому я спіткав молодого Ф., щирого, дуже вродливого юнака. Він щойно приїхав з університету і хоч не вважає себе надто мудрим, проте впевнений, що знає більше за інших. Видно з усього, що вчився він старанно, одне слово, має добру освіту. Почувши, що я багато малюю і знаю грецьку (два дива в тутешніх місцях), він познайомився зі мною, похизувався своїми знаннями багатьох авторів: від Батте до Вуда, від Піля до Вінкельмана, — і запевняв мене, що прочитав із Зульцерової «Теорії» всю першу частішу і що в нього є мапускрипт Гейне[6] про студіювання античності. Я на це нічого не сказав.

Познайомився я ще з одним гарним чоловіком. Це князівський управитель. Прекрасна, щира людина. Кажуть, що найприємніше бачити його серед діток, а в нього їх аж дев'ятеро. Особливо ж вихваляють його старшу доньку. Він запросив мене до себе, і я незабаром навідаюсь до нього. Він живе у мисливському будинку князя, півтори години ходу звідси, куди отримав дозвіл переїхати по смерті своєї дружини, бо перебування в місті, та ще й у службовій квартирі, було для нього нестерпне.

Крім того, здибав я ще кількох блазнів, у яких мені все огидне, а найгірше те, що вони притьмом лізуть у щирі друзі.

Прощавай! Сподіваюся, ти будеш задоволений з мого листа, він — сама розповідь.

22 травня.

Багато людей уже дійшло висновку, що життя людське — тільки сон, а тепер і я не можу позбутися такого почуття. Коли я дивлюся на межі, в яких замкпуто творчі й пізнавальні сили людини, коли бачу, як уся її діяльність полягає в тому, щоб задовольнити потреби, що знову ж таки мають лише одну мету — продовжити наше жалюгідне існування, а потім, коли усвідомлю, що вдоволення наслідками деяких досліджень — це тільки мрійливе зречення в'язнів, що розмальовують стіни своєї темниці строкатими постатями та яскравими краєвидами, то я, Вільгельме, аж німію від цього. Я повертаюсь до самого себе і знаходжу там цілий світ! Але той світ також існує більше в передчуттях і невиразних жаданнях, аніж у живих, повнокровних образах. Тоді перед очима в мене все йде обертом, і я лише замріяно всміхаюся до того світу.

Що діти не знають, чому вони хочуть того чи іншого, згодні всі високовчені шкільні й домашні вчителі. Але що дорослі блукають по цьому світі, наче діти, не знаючи, звідки вони прийшли і куди йдуть, і, наче діти, не відаючи справжньої мети своєї діяльності, не помічаючи, що ними керують за допомогою тістечок і різок, — цьому ніхто не бажає повірити, а мені здається, що це саме впадає в око.

Радо признаюсь тобі, бо твоя думка про це наперед мені відома, що найщасливіші люди ті, які живуть безтурботно, мов діти, бавляться своїми ляльками, роздягають і вдягають їх і шанобливо проходять повз шафу, куди мама замкнула лагоминки, а коли допадуться до них, то уминають їх, аж за вухами лящить, і кричать? «Дайте ще!» Щасливі створіння!

Добре й тим, що своїм нікчемним ділам або й жалюгідним пристрастям дають пишні назви й підносять їх родові людському як великого значення чин йому на щастя і на пожиток. Добре тим, що можуть такими бути!

Але хто в своїй скромності знає, до чого все це призводить, хто бачить, як ретельно кожний міщанин, коли йому добре ведеться, намагається зробити зі свого садочка рай, як навіть невдахи