Твори - Йоганн Вольфганг Гете
— Зараз ви познайомитесь з красунею, — сказала моя супутниця, коли ми широкою просікою під'їздили до мисливського будинку.
— Глядіть не закохайтеся, — додала її кузина.
— А хіба що? — запитав я.
— Бо вона вже заручена, — відповіла кузина, — із дуже гарним хлопцем. Він саме виїхав упорядкувати свої справи після батькової смерті і влаштовуватись на добру посаду.
Я сприйняв цю звістку зовсім байдуже.
Сонце ще не зайшло за гори, коли ми під'їхали до воріт мисливського будинку. Було дуже парко, і панночки затурбувались, щоб часом не було грози, бо навкруги по обрію громадились важкі сірувато-білі хмари. Я заспокоював їх, удаючи, що розуміюсь на погоді, хоч сам потерпав, щоб і справді щось не перешкодило нашій розвазі.
Я вийшов із карети. Служниця, що зустрічала нас біля воріт, попросила зачекати хвилинку: мамзель Лотхен скоро вийде. Я пішов подвір'ям до гарного будинку, піднявся сходами й відчинив двері. I враз побачив видовище, найкраще з усіх, які мені будь-коли доводилось бачити.
В передпокої шестеро дітей, від двох до одинадцяти років, роєм оточили струнку, середню на зріст дівчину в простій білій сукенці з рожевими бантами на грудях і рукавах. Вона тримала в руках житню хлібину, краяла її і, наче ласкава мати, давала скибки малечі, що стояла круг неї, кожному по одній, більшій чи меншій, залежно від їхнього віку й апетиту, і кожне вигукувало своє «Дякую!», простягаючи рученята високо вгору, перше ніж скибка була відрізана. а тоді, одні весело, з підскоком, а другі тихо, поволі, відповідно до своєї вдачі, прямували до воріт, щоб подивитись на чужих людей і на карету, в якій поїде їхня Лотта.
— Пробачте, — мовила вона, — що я примусила вас зайти сюди, а ваших панночок ждати. Вдягаючись та даючи вказівки на час моєї відсутності, я й забула нагодувати дітей, а вони хочуть, щоб тільки я краяла їм хліб.
Я сказав їй якийсь незначний комплімент, а сам не зводив з неї очей, милуючись її постаттю, голосом, рухами, і ледве встиг отямитись від несподіванки, як вона вже побігла до кімнати взяти рукавички й віяло, Діти здалеку скоса поглядали на мене. Я підійшов до найменшого, дуже вродливого хлоп'яти. Він сахнувся від мене, але тут саме увійшла Лотта й сказала:
— Луї, дай дядькові руку.
Він радо послухався, а я не міг утриматись і щиро поцілував його, хоч він був і замурзаний.
— Дядькові? — сказав я, подаючи їй руку. — Ви гадаєте, що я вартий щастя з вами поріднитися?
— О, — мовила вона, лукаво усміхаючись, — у нас рідні дуже багато, і мені було б шкода, якби ви опинилися в гіршому становищі від інших.
Уже йдучи, вона наказала Софі, старшій серед сестер після себе, дівчинці років одинадцяти, пильно доглядати менших і зустрінути татка, коли він повернеться з прогулянки верхи, а малечі наказала слухатись сестрички Софі як її самої, що всі одностайно пообіцяли. Тільки одна задерикувата білява дівчинка років шести заперечила:
— То це ж будеш не ти, Лотхен! Ми тебе любимо більше.
Двоє старшеньких хлопчаків вилізли на козли, і, на моє прохання, вона дозволила їм проїхатись до лісу, після того як вони пообіцяли не сваритись і міцно триматися, щоб не впасти.
Ледве ми вмостилися, ледве панночки встигли привітатися, оглянути вбрання, а особливо брилики, зробити свої зауваження та обсудити до ниточки товариство, що мало зібратися на балі, як Лотта сказала візникові зупинитись і висадила своїх братів. Вони ще раз захотіли поцілувати їй руку, що старший зробив дуже ніжно, як і личить п'ятнадцятирічному хлопцеві, а другий запально й пустотливо. Вона знов передала привіт малечі, і ми поїхали далі.
Кузина запитала, чи Лотта прочитала книжку, яку вона їй недавно послала.
— Ні,— відповіла вона, — ця книжка мені не подобається. Можете забрати її назад. Та й попередня була не краща.
Коли я запитав, що це були за книжки, то здивувався, почувши відповідь…[8]
Я відчував у її мові сильну вдачу, бачив усе нові чари в кожному її слові, усе новий прояв духу в кожній рисочці її обличчя, яке ставало все яснішим, бо вона почувала, що я розумію її.
— Коли я була молодша, — сказала вона, — то нічого так не любила, як романи. Не можу й сказати, як мені було приємно, коли в неділю, примостившись у куточку, я від щирого серця співчувала якій-небудь міс Дженні[9] в її щасті чи нещасті. Не буду заперечувати, таке читання ще й досі для мене привабливе. Але тепер я рідко можу сісти за книжку, а тому вона повинна дуже припасти мені до смаку. I найбільше подобається мені той автор, у якого я знаходжу мій світ, у якого все діється так, як навколо мене, і розповідь якого така сама цікава й зворушлива, як і моє домашнє життя, бо хоч воно й не райське, а проте загалом справляє мені невимовні радощі.
Я намагався приховати, як схвилювали мене її слова, але це не могло довго тривати, бо, почувши, які слушні зауваження зробила вона про «Векфільдського священика»[10], про…
