Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
— Честь–хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятій Діві, господареві й усім посполу, що суть у тім дому!
Князі й бояри не зважали на привітання, напихали животи стравами і пили вино. Тоді наперед вийшли трубачі й бубніст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свічки гасли в канделябрах — скоморохи домагалися могорича. Хлопчик–танцюрист пішов колом тріпачка і, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:
— У тому Луцьку все не по–людську: довкола вода — всередині біда–а!
— Та годі, годі, — зареготав Свидригайло. — Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте їм їсти–пити!
Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з–за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворі дверей, і здалося бояринові, що цей гусляр схожий на когось із давніх знайомих.
Арсен же відразу впізнав рогатинського пана. Він опустив очі, перехопивши погляд Івашка, ніби чувся винним у тому, що нині зустрічався з його дочкою: у голові не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нині екзакторові дукат, а потім вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тоді, коли він у Рогатині вперше виступив перед людьми у скоморошій туніці, — уже тоді, ще зовсім малою, була боярівною. І треба ж було йому сьогодні йти на луцький ярмарок і на бенкет до Свидригайла тільки хіба для того, щоб побачити те, чого іще не бачив у Рогатині: велику пропасть, на одному краї якої стоїть він, недовчений спудей і скоморох, а на другому — боярин Івашко, власник маєтків, війська і своєї рідної дочки.
Арсен тримав у руках миску із стравою, і вперше стало йому соромно, бо згадалося напімнення Осташка про ковпак з дзвіночками: грати тут і їсти стоячи — не те, що веселити людей на ярмарку і збирати в шапку гроші. Там він — скусник, а тут — жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усміхнувся до нього, бо вже впізнав, гусляр у цю мить згадав пісню, яку співав у дворі рогатинського пана, ту пісню тоді чула мала Орися; він підійшов до столу, наладив гуслі й заспівав ще раз для неї — дорослої дівчини:
Ой, із–за гори, з–за кам'яної
Відтіль виступало велике військо.
Пан Іван іде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана…
Пісня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслі, мов жебрацька ліра. Він згадав ім'я гусляра, підбадьорив: «Веселіше, Арсене», Арсен, дивлячись убік, тихо водив пальцями по струнах.
Хвалиться стрілов перед дружинов:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана,
— співав Арсен, а в голові замугичилася Лазарева жебранка, почута нині на ринку: «Ой брате мій, брате, сильний багачу, создай мені хліба і солі», а їй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рівня тобі…»; Арсен стрепенувся, пальці забігали скоріше по струнах, щоб заглушити глуз:
Хвалиться луком перед гайдуком:
Нема в гайдука такого лука…
Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пісні, складеній мовби для нього, та знову затужила мелодія, і подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весіллі, бо там і туга, й веселість потрібні.
І туга, і веселість… Чого більше буде в його дочки на весіллі? Жура заволокла бояринові очі: тисячі людей, сотні ланів землі йому належать, а по правді — нічого в нього немає, крім Орисі, і ту мусить віддати, не питаючи її волі; мусить віддати за сина можновладного судді Давидовича, щоб з'єднати собі його в союзники, бо тяжка війна гряде, а Давидович за гріш готов і чортові душу продати… Ні, не туги, її досить буде потім, веселощів треба на Орисиному весіллі; Івашко вийшов із–за столу, підступив до Арсена й мовив:
— Ти грав уже в мене, Арсене, я пам'ятаю. То запрошую тебе з братією до Олеська на Стрітення: гратимеш моїй дочці на весіллі. — Він вийняв дукат і подав гусляреві. — Ось тобі завдаток.
Арсен перемінився на обличчі й відступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, — дуката не приймає. Він сягнув у полу жупана і вийняв гривню.
— Спасибі, пане ласкавий! — підбіг хлопчик–танцюрист, що служив у скоморохів і за міхоношу, схопив гривню і за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. — Спасибі, пане славний! І не турбуйся, приїдемо на самісіньке Стрітення, а то ще й скоріше, бо ж ми де пиво п'ємо…
— Замовкни, кутерного! — прикрикнув Арсен на хлопця і сам злякався свого крику. Що скаже товариство, коли він відмовиться від такого заробітку? Треба погодитися, треба раніш, до Стрітення, в Олесько прийти… — Боярине, — він наставив перед Івашка гуслі, — чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашої милості й до дочки вашої милості, кинь дукат, щоб струни відізвалися!
Івашко пильно глянув на Арсена, поволі сягнув у кишеню жупана і пожбурив дукат на гуслі. Загомоніли струни, і наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, і губи його ніби й не розтулялися, — проталаніла пісня, якої скоморохи ніколи не співали:
Кому повім печаль мою,
Кого призову к риданію…
— Хто там скиглить? — крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. — Дайте їм вина або проженіть до ста бісів!
Їх викрик заглушили дударі, і гусляр заскородив дрібної, хвацько підморгнув до вельмож:
Я на бабі ніц не страчу,
Продам бабу — куплю клячу.
Кляча здохне, я облуплю,
А за шкуру панну куплю!
— Отак, отак! Грайте, музики, пийте, панове! — вигукував сп'янілий Свидригайло. — До ранку веселіться. Блазня, блазня покличте! Де мій Генне?
— А навіщо мене кликати, коли я тут! — викотився з–під стола Вітовтів трефніс, перевертаючись через голову. Він вискочив на стільчик і, трусячи дзвіночками на ковпаку проголосив:
— Я тут найбільший пан! Чому, чому? — тицяв пальцем на вельмож. — А тому, що король має одного блазня, а я вас усіх, мосціпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тоді — хто ви, коли я так само їм, п'ю і домагаюся плати?
Свидригайло схопився, крикнув:
— Ти що, не був там, Генне?
— Бу–у–в, бу–у–в! — заскиглив трефніс. — Яке нещастя: весілля без музик, старе збіжжя без мишей, Литва — без короля! Грай, гусляре, сумної, плач разом з нами! —
