Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх
В Еґері нам зробили якісь щеплення, сфотографували. Одна із таких світлин, де ми зняті без сорочок, вміщена в книжці проф. Зенона Зеленого «Українське Юнацтво у вирі Другої світової війни» (світлина 6).
Світлина 6. Після медогляду і щеплення в Еґері.
Через деякий час знову в дорогу. Курс — на захід. Еґер був останнім, порівняно спокійним місцем на наших дорогах війни. Цим разом ми опинились у Мюнстері, головному місті землі Вестфалія. Палали пожежі після чергового нальоту американської авіяції. Нас поспішно розмістили на військовому летовищі і перекинули на палаючий залізничний вузол. Видали лопати і наказали зробити розриви між палаючими штабелями вугілля, щоби, по можливости, зберегти як можна більше палива, так необхідного для паровозів. Робота була просто пекельна. Нестерпна жара і полум'я не давали можливости близько підійти до штабелів. Неподалік стояв товарний ешелон, вагони якого були понівечені уламками бомб. В одному з них крізь проламану стіну виднілися скриньки з консервами. Один з хлопців підійшов до вагона і витягнув зі скриньки одну банку. В цю мить пролунав постріл і Юнак з банкою в руках упав мертвим. Стріляв вартовий, який оберігав цей ешелон. Оскільки ми працювали у робочих мундирах з німецькими відзнаками, думаю, що охоронець не міг знати, що цю роботу виконують не німці. Жертвою став, якщо не підводить мене пам'ять, Микола Березовський зі Стрийщини. Для похорону німці виділили 5 чи 6 хлопців, що жили з ним разом у кімнаті. Ми виплели вінок з двома жовто-блакитними лентами, зшитими з запасних наших нарукавних пов'язок. Цей випадок ще більше поглибив прірву в наших відносинах з німцями. Ще біля двох тижнів ми працювали на розбиранні завалів після бомбардувань, витягали якісь сейфи з-під руїн державних установ і т.ін. За цей час довелося пережити декілька жахливих нальотів американців, коли шансів залишитися живими майже не було. Неможливо передати ці відчуття, коли при наростаючому пронизливому свисті бомб практично прощаєшся з життям. Лежачи на землі, краєм ока глядиш у небо, і здається, що всі бомби, які сипляться немов з розв'язаного мішка, летять саме на тебе і ти настільки втискуєшся в цю землю, що перетворюєшся в якийсь пляцок, а під тобою від цих зусиль наче утворюється заглибина.
У такі моменти безумовно спрацьовує інстинкт самозахисту і про якийсь відпір нападникам не йдеться. Все це набагато жахливіше, коли події відбуваються в нічний час. Та коли бомби розриваються на більш-менш безпечній відстані, то спостерігаєш досить цікаву картину. Нічне небо постійно розрізають яскраві промені потужних прожекторів. З землі в небо і з неба на землю летять, наче травневі світлячки, шнурочки різнокольорових трасерних куль. І все це утворює дивовижне світлове сплетіння.
І знову команда готуватися до від'їзду. І знову в невідомому напрямі. Невелику колону критих вантажівок замаскували так, що кожне авто подібне на великий зелений кущ. Хлопці старалися, бо знали, що роблять це для власної безпеки. Після тривалого переїзду зупинилися перед шлагбаумом. Границя. Німці показали документи, а нас просто пограничники перерахували для порядку. І машини, суворо витримуючи дистанцію, рухалися далі. На кожній машині призначено по два спостерігачі за небом. Коли появлялись американські винищувачі, машини завмирали на узбіччі дороги, а ми залягали в придорожних ровах. Нарешті зупинились у невеличкому провінціяльному містечку Шеренберґ, точніше на його околиці, перед високою залізною брамою. У глибині великого саду триповерхова будівля. Як вияснилося пізніше — чоловічий монастир. Нам пояснили, що знаходимося в прифронтовій смузі на території Голландії і повинні бути особливо дисциплінованими, голосно не розмовляти. Монахів потіснили, вони звільнили одне крило монастирської будівлі. Нас розмістили аж по вісім хлопців у келіях, розрахованих на одного-двох монахів. Спали на долівці, вкритій соломою. Замість подушки — наплечники. З вікон келії проглядався цікавий вид на великий монастирський сад-парк, добре доглянутий, з альтанками і алеями, якими повільно з молитовниками в руках проходжувалися монахи, наче якісь неземні істоти в незвичних для нас білих, а не чорних рясах, з фіолетовими чепцями на головах. Але за монастирською огорожею панувала значно суворіша дійсність. Це була прифронтова смуга західного фронту. Доносилося відлуння фронтової канонади. Повітряний простір повністю контролювався англо-американськими винищувачами і штурмовиками. Привезли нас сюди, щоб спорудити артилерійські позиції для німецьких частин, які відступали. Вранці, йдучи на роботу, ми мусили витримувати дистанцію у тридцять метрів один від одного. На узліссі, перш за все, кожний викопував для себе яму-дірку глибиною приблизно 1,2 метра, в яку заскакував, почувши свисток спостерігача за повітрям. Літаки появлялися зненацька, на малій висоті, а знайти свою дірку вчасно не завжди вдавалося. На полі, вкритому цими замаскованими дірками, ми були подібні до байбаків. Коли поверталися надвечір з роботи, місцеві дівчата дарували нам яблука. Від цього доброго жесту ставало легше на душі.
У неділю відпочивали, знайомилися з містечком, збиралися групами в монастирському саду, розмовляли, співали впівголоса українські пісні, до яких, як ми зауважили, прислухалися монахи і мешканці містечка.
Якось ми з Орестом Німиловичем, якого я знову зустрів тут, поїхали надвечір, коли менше турбували літаки, на прифронтовий склад за продуктами. Машина була добре замаскована. Але на зворотній дорозі в темноті звернули не на ту дорогу і поїхали в бік фронту. Нас обстріляв літак. Машина зупинилась і «перетворилась» у придорожний кущ, а ми залягли в рові. Все обійшлося. Бог милував. Хоча ми жалкували, що не потерпіла машина, бо тоді могли б доволі наїстися, списавши продукти «на літак».
У Голландії ми вперше спостерігали повітряні бої між німецькими та американськими літаками-винищувачами. Заховавшись у свої дірки в землі, ми довго спостерігали за цими смертельно небезпечними і для нас груповими поєдинками, бо кожен з літаків, намагаючись вразити свого супротивника зверху, посилав
