Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони - Сергій Шнерх

У 50-і роковини створення Юнацьких частин, згадуючи забуте нами покоління друзів-Юнаків, хочемо сказати до полеглих: спочивайте в забутих світом холодних могилах, бо Ви були Герої, а ми, ваші колишні друзі, будемо завжди носити ваше геройство в серцях. А до тих друзів, що ще живуть порозкидані по цілому світі, закликаємо: помолітеся Богу за душі полеглих наших друзів забутого покоління».[23]

Повернімося назад. Львів. Львівська політехніка. Так сталося, що водночас у 1948 році декілька хлопців-Юнаків, не знаючи один про одного та не відкриваючи свого справжнього лиця, поступили в інститут. Туди ж був прийнятий і хлопець-підліток, якому не судилося стати Юнаком.

З того часу пройшло багато тяжких років: одних студентів-галичан повиключали з комсомолу і з інституту, інших заарештували.

А Юнаки? Вони йшли тими ж тернистими шляхами, що і всі студенти, тільки їм це давалося значно важче. Юнацько-військове загартування тут знадобилося — воно додавало сил.

Щоби глибше усвідомити ситуацію і дати відповідь на запитання «А все ж таки, хто ці Юнаки?», у книжці друкуємо спогади трьох колишніх учасників подій — абітурієнтів 1948 року набору одного з факультетів Львівської політехніки.

Коли почув по радіо в перші післявоєнні роки цю і сьогодні популярну пісню на слова Дмитра Павличка, мене глибоко вразило те, що в значній мірі вона начебто списана з мого життя. А було мені тоді в сорок четвертому році аж п'ятнадцять з половиною. Бо й справді, волею долі я навесні сорок четвертого року разом з іншими учнями тодішньої Дрогобицької гімназії опинився в далекій чужій стороні і на мені була вишита Мамою сорочка традиційними тоді для Бойківщини червоними і чорними кольорами. А опинилися ми на території тодішньої Чехословаччини, на околиці невеличкого провінціяльного містечка Гульчин, у казармах військово-повітряних сил. Не встигли добре роздивитися, де ми і що з нами, як на наших дитячих ще плечах були вже справжні вояцькі погони. Признаюся, нами заволоділи тоді якісь змішані почуття. Було цікаво, і смішно, і страшно. Смішно тому, що після обмундирування ми довго роздивляли один одного в не баченій досі одежі, яка для багатьох була надто великою: штани часто сягали попід пахи, а сорочки — нижче колін.

Але дітлахи — і тут дітлахи. Почався жвавий обмін виданого нам військового спорядження, часто з «доплатою», бо ще були в домашніх торбах деякі припаси з дому. Лякало нас те, що цивільний одяг ми мусили здати на склад і, підсвідомо, закралася тоді думка, що, напевно, вже ніколи його не побачимо. Та й військові однострої видали нам не для дитячих забав у «войнушку», адже йшла справжня кривава війна, а нам судилося стати її учасниками. Відтепер зовнішним виглядом крім дитячих облич ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків «люфтваффе». Кожен з нас одержав повний вояцький виряд: від кованих черевиків до протигазів та скрипучих ремінців, що ними прив'язують коци до наплечника. Для повсякденних занять служив легкий бавовняний мундир, пілотка з німецьким орлом та саперські чоботи з широкими халявами.

Душі і свідомість багатьох з нас, особливо тих, хто проживав у містах, уже були вражені тою чи іншою мірою жахливими подіями найкривавішої з усіх війн — Другої світової, що розпочалася ще в 1939 році. Пригадую, після закінчення польсько-німецької війни в наше село спочатку прийшли німці, які зайняли і Дрогобич. По селу пройшла звістка, що в Дрогобичі знаходиться батальйон закарпатських січовиків — героїчних захисників Закарпатської України, проголошеної в 1939 році д-ром Августином Волошином, який став першим її президентом. Дуже хотілося побачити тих українських вояків, тому пішов разом з дорослими парубками пішки до Дрогобича. Було мені тоді одинадцять.

Це були чудові хлопці, якими неможливо було не захоплюватися. На відміну від німців, вони носили чехословацькі однострої тютюнового кольору, на пілотках мали жовто-блакитні кокарди, на рукавах такого ж кольору широкі пов'язки. Всі були симпатичні, усміхнені. Дрогобицькі дівчата дарували їм квіти. Січовики вели довгі задушевні розмови з місцевими мешканцями про трагічні події, що мали місце в Закарпатті…

Червень 1941-го. Після відступу перших совєтів у більшості великих і малих міст України тюрми були переповнені по звірячому закатованими невинними людьми — українськими патріотами. Коли мій батько зібрався до Дрогобича, я впросився і поїхав з ним. Основні події відбувалися на дрогобицькому жидівському цвинтарі, розташованому за триметровою цегляною огорожею, неподалік дороги, яка веде з Дрогобича до села Рихтичі. Людський натовп натискав на залізну браму. Всі хотіли якнайшвидше пройти крізь неї. Щоби зменшити тисняву, німці були вимушені стріляти в повітря. Людей запускали на цвинтар групами. Батька, як священика, пропустили поза чергою. На території цвинтаря творилося щось неймовірне. На траві лежали рядами понівечені людські тіла, а з великої ями виймали все нові й нові жертви. В усіх були зв'язані дротом за спиною руки, в багатьох були відрізані частини тіла. Деякі виглядали наче зварені в котлах. Усіх їх замучили в страшний спосіб у тюрмі при управлінні НКВД (у приміщенні колишнього Дрогобицького польського суду), а звідтіля під покровом ночі вивозили і закопували на жидівському цвинтарі. Тепер тут панував роздираючий душу плач і лемент людей, які впізнавали серед жертв своїх рідних. Лежали тут і тіла трьох пілотів збитого над Дрогобичем німецького літака. Серед закатованих був наш добре знайомий громадський діяч пан Камінський, який приїздив у наше село і ночував у нас. Були і прості селяни в штанах із домотканого полотна, в кожухових камізельках. Якась жінка підійшла до батька і промовила: «Нащо Ви, Отче, привели з собою дитину, адже це видовище не для нього». На