Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин), — коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.
— Гей ви, Мозе, Піте! — гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам. — Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.
Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржики під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й смикаючи за ніжки меншу сестричку.
— Ану годі вам! — погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися. — Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у домі білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка — нехай тільки піде панич Джордж!
Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, видно, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.
— Лихо, та й годі! — озвався дядько Том. — Так уже розбестились, що ніякого впину не знають.
Аж ось хлопчаки вилізли з-під столу, геть пообмазувані мелясою, і накинулися на сестричку з буйними поцілунками.
— Ану забирайтеся звідси! — гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки. — Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не розліпитесь. Біжіть-но хутчій до рівчака та вмийтеся, — звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що здавалися досить замашними, але викликали тільки новий вибух сміху, і хлопчаки, вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.
— Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? — потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді дістала старий рушник, зумисно на те припасений, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що бона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама почала прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут таки почала смикати батька за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну — ця розвага, як видно, подобалась їй найдужче.
— Ач яке жваве маля! — вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, щоб краще її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював з нею по хатині, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що ій уже «голова розколюється» від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо траплялося з її головою щодня веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували до цілковитої знемоги.
— Ну, вгамувалися вже? — спитала тітонька Хлоя, висуваючи з-під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю, — А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.
— Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж так цікаво!
— А й справді, тітонько Хлоє, сховай-но ти цю штуку, нехай вони посидять, — вибагливо мовив Джордж, штовхнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.
Тітонька Хлоя, якій важливо було тільки додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула поміст назад і сказала:
— Ну що ж, може, воно піде їм на користь.
Усі, хто був у хатині, почали обмірковувати, як найкраще приготуватися до наступних зборів.
— І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! — бідкалася тітонька Хлоя.
Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна-відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.
— На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця, — сказав Моз.
— Ану цить! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе, — мовила тітонька Хлоя.
— Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме, — провадив далі Моз.
— Нехай тільки дядько Пітер на цього не сідає, бо він, співаючи, завжди соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався, — сказав Піт.
— От і добре! — зрадів Моз. — Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на підлогу! — І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.
— Зараз же облиш свої штуки! — гримнула тітонька Хлоя. — Як тобі не сором!
Але панич Джордж рішуче став на захист пустуна й сказав, що Моз — меткий хлопчина. Отож докори пішли намарне.
— Ну що, старий, тягни до хати барильця, — сказала тітонька Хлоя чоловікові.
— А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! — мовив Піт до Моза. — Ото було сміху!
Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожні барильця і, підперши з боків камінням, щоб не хиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому приготування до зборів скінчилися.
— Панич Джордж так гарно читає! — сказала тітонька Хлоя. — Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.
Джордж охоче погодився: якому ж хлопцеві не хочеться трохи попишатись!
Незабаром у хатині зібрався чималий розмаїтий натовп: від поважного сивоголового патріарха, якому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав’язалася легка балачка про се про те: «Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?..» — «А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову?..» — «А містер Шелбі думає купити племінного жеребчика, щоб додати слави своєму кінному двору». Були там і такі люди, що належали іншим господарям і прийшли з їхнього
