Аеропорт - Артур Хейлі
— Я не говорив, — сказав Демерест, — тому що думав; оце й усе.
Ґвен прицмокнула губами без помади — авіакомпанії мали суворі приписи, що забороняли стюардесам наносити макіяж у громадських місцях. Зрештою Ґвен використовувала його дуже мало; її шкіра була наче кров з молоком, відтінку, з яким так багато англійок начебто народжувались.
— Про що думав? Про травматичний досвід — звістку про те, що ми станемо батьками? — Ґвен пустотливо всміхнулася, а тоді продекламувала: — Командир Вернон Волдо Демерест та міс Ґвендолін Елайн Мейген оголошують про те, що очікують появи своєї першої дитини… кого?.. Ми ще не знаємо, правда? Не знатимемо ще місяців сім. Що ж, чекати не так уже й довго.
Демерест мовчав, поки перед ними ставили каву і чай, а тоді запротестував:
— Господи, Ґвен, будьмо серйознішими в цьому питанні.
— А для чого? Особливо, якщо я несерйозна. Зрештою, якщо хтось і має непокоїтися, то це я.
Він збирався знову заперечити, коли Ґвен під столом узяла його за руку. Її вираз обличчя змінився на прихильний.
— Вибач. Думаю, новина й справді стала шоком — для нас обох.
Саме такого вступу Демерест і очікував. Він обережно промовив:
— Вона не має шокувати. Мало того, ми можемо не бути батьками, якщо захочемо.
— Ну, — сухо заговорила Ґвен, — я все чекала, коли ти нарешті до цього дійдеш. — Вона заклацнула пудреницю та відклала її. — Ти майже почав у машині, правда? А тоді передумав.
— Що передумав?
— Ой, та ну тебе, Верноне! Навіщо прикидатися? Ми обоє чудово знаємо, до чого ти ведеш. Ти хочеш, щоб я зробила аборт. Думав над цим одразу після того, як я сказала тобі про вагітність. Хіба не так?
Демерест неохоче кивнув:
— Так. — Прямолінійність Ґвен його досі бентежила.
— У чому справа? Думав, я ніколи раніше не чула про аборти?
Демерест озирнувся через плече, щоби перевірити, чи ніхто не чує їхньої розмови, але гамір кав’ярні, загальний гул заглушали все.
— Я не був певен, як ти зреагуєш.
— Я й сама не певна. — Настала черга Ґвен говорити серйозно. Вона розглядала свої долоні, довгі тонкі пальці, які він так любив та які вона склала перед собою. — Я думала над цим. І досі не знаю.
Демерест збадьорився. Принаймні не було грюкання дверима або чіткої відмови.
Він намагався говорити голосом розуму.
— Насправді це єдина розважлива річ, яку ми можемо зробити. Певною мірою неприємно думати про це, але воно принаймні закінчиться швидко, а якщо все робиться правильно, професійно, то ніякої загрози не буде і можна не боятися ускладнень.
— Я знаю, — сказала Ґвен. — Це все так жахливо просто. Ось у тебе воно є, а ось уже нема. — Вона кинула на нього прямий погляд. — Правильно?
— Правильно.
Демерест сьорбнув кави. Можливо, все мине легше, ніж він собі гадав.
— Верноне, — м’яко мовила Ґвен, — ти не замислювався над тим, що те, що всередині мене, — це людська істота, що вона жива, що це особистість — навіть зараз? Ми покохалися. Це ми, ти і я; це частинка нас обох. — Погляд Ґвен, ще більш стривожений, ніж до того, бігав його обличчям у пошуках якоїсь реакції.
Демерест різко, зумисне грубо відповів:
— Це неправда. Зародок на такій стадії — це не людина; це поки що не особа. Він може стати нею пізніше, але не зараз. Він не живе, не дихає, не відчуває. Аборт — а особливо у такий ранній період — це не те саме, що вбивство людини.
Реакція Ґвен була такою ж запальною, як і перед тим, у машині, дорогою до аеропорту.
— Хочеш сказати, що з часом це може стати не такою вже й гарною справою? Якщо ми почекаємо, а тоді зробимо аборт, то це буде не настільки етично, коли дитина вже ідеально сформується, з пальчиками на руках і ногах, і всім іншим. Убити її потім — це трішки гірше, ніж зараз. Так ти вважаєш, Верноне?
Демерест похитав головою.
— Я такого не говорив.
— Але ти це мав на увазі.
— Якщо так, то я не хотів. У будь-якому разі, ти зараз перекручуєш мої слова.
Ґвен зітхнула.
— Я поводжуся як жінка.
— І ніхто не має на це більше прав, ніж ти. — Він усміхнувся; очі обмацували її обличчя. Думка про Неаполь, з Ґвен… на відстані кількох годин… досі збуджувала його.
— Я справді кохаю тебе, Верноне. Справді.
Демерест знову взяв її за руку під столом.
— Знаю. Тому це й складно для нас обох.
— Справа в тому, — повільно мовила Ґвен, ніби озвучуючи думки вголос, — що я ніколи раніше не вагітніла, а до такого моменту жінка завжди загадується, чи їй це вдасться. Коли дізнаєшся, як я тепер, що відповідь — так, то певним чином це подарунок, відчуття… відоме тільки жінці… що це щось гарне і дивовижне. А тоді раптом, у такій ситуації, як
