Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

– І наше село весь день більше на воротах, чим у полі… Як котрий суне, то ми в крик, ніби за свиньми, а жінки, – котра на під, а котра крізь вікно, на городи.

Радість розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:

– Гей, а з котрого там села такі розумні?

Проміж жінок шугав на оспігах Єюльфів чура, простоволосий, кутав лице в обі долоні, гей від лютого болю, та якась бистроока з підгороддя налетіла бурею, за рукав його, зраділа аж тепер вічним лазуном:

– Курей тобі, німото, а? Селами красти сновигаєш? Ще одна в мене плентається на твій неділешний обід, харцизяко! Періщила його зі смаком, – хто навперейми, – й собі. В цю хвилю закрутилося як вітром по рівньому: з ревом, сміхом, проклонами товпа гнала опередь себе жінку, простоволосу, в парчевій ширинці й жовтих Звенигородських чобітках:

– Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечі наряджуєш за людський плач?

– Така, – з втіхою міркувала Ситничка з Чешибісів, – спідниці підтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби війна була сто літ! А наша ґаздині мала хату й маржинку і всяку розкіш, то її шовки не в диво, ні… Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблідла-сми, путері нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возів доступити було гляба, всю працу-смо полишали…

– Твій талан, любко, довічний, бо на своїй землі сидиш! – правив хтось повагом, як схимник. – Зате зайдеям гей тій піні на воді: забулькотіли й нема.

Так, – битий соромом, жалений ранами, по слідах недобитків, що не дбали більше про нього, обсміяного повік, князь чорноризець втікав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андріїв меч не запер йому дороги, коли не на Київ вже, то бодай на Овруч.

Він пер, ніби осліплий зі стиду, грузовиною й пісками, нетіччю та суходолом, крізь столочені хліби, знівечені соняшникові гаї, метав проклони на власний слід.

За ним волікся вмирати його порубаний джура Домавій, вірний до смерти.

«Зберемо женців, сімсот молодців,

Зберемо возів, сімсот обозів».

(з нар. пісень)

Заходові облаки, як сувій золотоглаву проміж соболі, понад чорнобір. То тут, то там хатка зчервонена попалом у тумані верб. Осторонь кривулькою потік, при берегах посвіт несамовитий, – течійка крови з чийогось серця.

Он вражий лучник розтягйувся горілиць, руки долонями уверх. Повз пальців бігають муравлі, червоні й чорні. Лучник тріває посеред зелени, ніби наслухує згару, ще й доси з куривом. Або мріє з усіх сил, приспаний терпким дурманом материнки, від якого хмеліють також муравлі. На устах осміх, трохи ніяковий, ніби ухо чує ще доси твердий глум села:

– Гей, як баби заберуть кочерги, то мете і штани лишати!

Ні чечітки, ні синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стріх. Ніде більця доріжкою, ніде…

Це П’ятидні, над селом двір Товстого. У далечі обриси стольного міста Волині, золотий посвіт Володимира.

Княгиня сидить півлежма у кріслі в коверцях, високий копіт підков, що йшов з нею крізь биті шляхи, не вгаває, – кожна думка це блиск і ритм колісся в лету. Малі ноги у чижмах задертих, як червоні човенця, – над головою низький півкруг стелини, ділений вчетверо, уся ж гридня під трьома аркадами в дванацять луків, як кам’яні брови. Проміж поля трикутних глибин письмо: місяці в лицях. Кметь у кучмі, що гріє руки побіля ватри, дівчина, що несе квітки, винозбори… Все під старовіцькою склицею, якої тайни не знає ніхто.

Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутіжжю тіней верх полив’яної долівки, скринь зі свастикою, добрим амулетом, ослонів під налавниками у жовтих огнях! Прогули страхіття роз-пучливого подвигу, лігва в незнаних житлах, сни, насуплені недовір’ям… Ще й ранки, коли в трепеті душі стрічала Аклана біля воза, як ладив його до дальшої дороги! Міг же, хоч з тавром, цільнути ніччю зі скарбом Мстихів у степ, у вирій…

О, добро мріяти! Від піль ген бренькіт серпів, гострених об бабку, якась гребеночка має рукавами над головою, ніби ладиться злетіти над свіжим курганом, над розбитими межами… Співає…

Будьто й не слідно руїн та згару від пімсти Лісконогого і сонцем осяяні всі дороги, де гнала в крику і крові громова січ Андрія.

Княгиня слухає, – крізь недоперті двері два голоси, музикою один матери, а другий дитини:

– Що гляну, донечко, черешень у кошілях хоч жмутком та поменше. Вечір іде, нікому рвати знову.

Чийсь пальчик на устах, голосок із сопілки родом, раз сміх, раз сльози:

– Богиньки з черешнями всуміш, матусю… Підтягне кожна зелену ніжку під себе, нітрохи її не видно. А тілько ви за двері, щонайчервоніші навтіки, котра на піч проміж сушеницю, а котра в комору, у глечик із молоком…

Хтось там жваво порається біля челюстий, хтось вигукує упротяж:

– Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля!

Стук-стук!

Увійде Товстий, просторічний:

– Княгине, я тілько що з Володимира, запораїв в’їзд у замок на завтра, як бажаєте. Місто кричить під небо з утіхи і з усіх сторін текуть люди зі свічами в дарі церквам, а рада міста і вислала в замковий собор шату зі шкарлатного оксамиту і коня, цілого в шкарлаті. Викочують бочки зі смолою для вечірних огнів, грища висипують піском, а силачі міста заздалегідь обвивають