Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

А хижа чадь, як на весілля, текла вслід йому: буйно гомоніли дудельники на постоях, біля кострів із кітлами співали розгульних пісень мандрівні шибайголови і кричали хвалу війні захожі Варяги, піднісши уверх оковане залізом підборіддя, як вовки, що виють проти зоряних висот.

Кощеї, обозна служба й собі безжурно та глупо пирували.

Купальна ніч була. Десь там по селах бігли дівчата понад воду топити Купайла, вільхову тичку зі жмутом волошків та м’ятки, з горючою свічечкою проміж зелень, та співали веселу пісню старих часів:

– Іде Купайло топиться, А за ним дівки – дивиться…

Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевіса, розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без сліз, і глумливо подавала з порога вістку місячній ночі, людському поговору:

– Ой, люлі-люлі, дитя, спати! Не на роботі твоя мати! Ой, твоя мати на вулиці, Розводить дівкам Купалиці…

З глибини садів, з висоти сільських перелазів відповідала їй пісня невістки, закріпощеної до суду-віку у свекри осудливої та неприязної, у мужа розтратника та п’яниці:

– Ой, як я маю виходити, Вам Купалицю розводити? В мене свекруха не матінка, Дитини мені не вколише, Мою утіху тяжко лає…

В Купальну ніч, як відкриваються сокровища, цвите папороть, а сивобороді старці сіл вбивають на черездорожах осикові кілки проти вовкулаків. Галич зловіще насупив старі брови і дожидав гостей, – не з хлібом сіллю.

Наддністрянська долина-звабниця простерлася сивими пісками, емальовими островами лісів, байдужа на все, що не було нею.

А чорноризець гуляв, – його гнучка тінь здавалася падати на ціле місто, обведене потрійним валом, палісадом з могутних ціляків, рівною зверху, як улиця.

Воно щораз горіло наново від пожежі мідяних кольчуг, списів зі сталі, крилатих шеломів, високих…

Крізь вирізи у срібній блясі, що опускалися з його шелома на обличчя й шию, аж по груди, Рюрик глядів дремливим поблиском очей, як сонце, що викотилося, – криваве.

Його кістлява рука мстила і перед очима джури, який не вспівав подавати йому стріли, літали багрові різки.

Полудневих воріт боронив Милоніг із Бобрики, одноокий Кмита і оба Хиличі, Лазар і Марко, їх сили скріпляв десяток чорночубих Радивоевих синів, кушнірський і кравецький цехи, сотка угорських лучників.

Сам Радивой обгорілий і чорний, як Огарянин, від пороху та поту, стежив пильно за летом каміння, – де справив розреготану пащеку смертоносних пороків, дубові зуби шереширів та стрикусів, там зараз же позіхала зловіща прогалина, немов обсмалена громом. І Радивой рум’янів доброю местю, тріумфом героя.

Жара чимдалі розсипалася білим пилом сліпучим, і сонце, завішене над головами, з їдкою силою розпікало тяжкі скрижалі щитів, сліпучу луску нагрудників, червоні вістря мечів.

Андрій з Болохова держав у лівій жмені стяг, розшитий тризубом, гордий скарб держави, золотий і голубий, як зоря серед неба, – у правій стискав копіє, зрум’янене кров’ю і сонцем. У тисячеголосому роззвуці смертного хропіння, безумної лайки, окликів тріумфу та голосних чиїхось молитов сторож знамени п’янів як на розгульному пирі.

Біля Андрія так близько, так вірно, як власна тінь, боролася за честь Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирі з прозорих мідяних спіраль, крізь які мелькала соняшна зелень опанчі. Борець-дітвак орудував списом чи не вперше? Він чигав скупчено, весь замінений в око, поки чорні, жовті й червоні туловища зайдеїв виринуть купою верх бервен частоколу, а тоді бив вістрям списа у саме серце пекла.

Підскок, бойкий гей вітер, яким він падав аж на край стіни, щоби вирвати з ворожих рук опору й відштовхнути їх, навіки нікому непотрібні, пригадував наглий фуркіт птаха над ватагою хрущів, що жузжать серед листя, – а пал рухів, дуже молодий, заставляв декого обіч, тілько не хорунжого, повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як виїмок хвилини.

Хто був борець? Ніхто не знав його.

… Полуднє повернуло і’д заходу, блакит посірів. З укріплень церкви св. Богородиці, де скупчилася головна сила угорської залоги, гнало каміння, мов зливний дощ. Люди вмлівали зі спраги, очі переставали видіти.

Як на те, вискочила з глоти босоніжка, вуличний смільчак, з двома жовтими кісками на раменах, – зняла з пліч повного дерев’яного водоноса і заткнувши в оспіхах крапчату спідничку за стан, підбігла з цинівкою до першого на стіні.

То Андрій зірвав із голови свій шелом з візерунком парда над очима і верг у чиїсь стрічні руки за глотком води. Не зрозумів нічого, коли филя теплої крови поплила йому зі шиї на груди, а світ пішов широким перевертом.

Він упав на коліна, аж дзвоном жвякнула мідь наколінників, затріпотав пустими руками, як на глибині, а тоді повернувся лагідно убік і миттю простяг горілиць.

Прискочили до нього Лазар і Марко Хиличі, заплели раменами і волікли аж там, на край стіни, де на Андрієве тіло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик під небеса, але вони не чули його:

– Стяг! Д’горі стяг!

– Ай! – замахав руками чепурний хоч у панцирі лицар із Франків, Одільон і спалахнув унутрі як ялова скипка від сердитого розчарування, – ось знову слабке місце! Глядіть, друже Єюльфе, яка нестійна метода