Світло Парижа - Елеонор Браун

Це була лише моя провина, адже так? Одна з багатьох у ланцюжку невдач Мадлен. І чому б я мала спричинити материне приниження з боку членів Асоціації жінок через таку банальність, як власне нещастя? Я подумала про всі гроші: про ті, що батько дав Філіпові, аби врятувати його родинний бізнес, про ті, що було витрачено на весілля. Думала про людей, що прийшли, про дарунки, листи подяки, про всіх, кому потім розповідатимуть. Про тих, хто скаже: «Я так і думав, що це довго не триватиме». Про тих, хто бачив мою звичайність і Філіпів блиск, здивовано зводив брови, про людей, що бачили мене протягом багатьох років, коли я була незаміжня, вони висловлюватимуться щодо нас, говоритимуть матері: «Бідна жінка» — ніби я жила з їхньої милості, а не утримувала себе сама.

Це було незносно, я не хотіла цього.

— Вам було соромно? Через розлучення, маю на увазі, — тихо спитала я в Генрі. Так, саме почуття сорому — це те, що залишається по всьому. Сором за те, що зазнала невдачі в тому, чого хотіла, у тому, що було важливо для інших, сором за те, що зазнала невдачі в чомусь публічному.

Генрі ліг на спину й подивився на небо. Була ясна ніч, і зорі прорізували темряву над нами. Напевно, були тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони зір, яких ми не бачили через затемнення, однак, це було краще, ніж у місті, де найбільше, що я могла побачити, була полярна зірка й сузір'я Оріона, і я почувалась без орієнтирів, як моряки, що шукають напрямок, дивлячись у хмарне небо.

— Трохи. Але я був більше з розбитим серцем, ніж засоромлений. Ми кохали одне одного, і було смутніше розривати, втрачати те, що колись було таким гарним. Знав: те, що роблю, — правильно, і не вагався, приймаючи рішення, але було дуже шкода. Це було по-справжньому, і я відчував, відчуваю і зараз ніжність до цих стосунків. Принаймні до того, як усе починалось.

— Не відчуваю, що моє серце розбите. Мені лише соромно, — промовила я. Я лежала на траві обік нього. У душі не було жалю. Коли за чимось я і жалкувала, то за часом, що змарнувала з Філіпом, поховавши себе в нашім одруженні, аби стати такою, якою мати потребувала мене, такою, якою мене хотіла бачити Ешлі Хатавей, такою, якою я сама вважала, що мушу бути, аби належати до них усіх.

«Ще не належиш?» — спитала я себе.

Повернула голову, немовби мої думки були чимось неприємним і я хотіла від них відвернутись, несила знести правдивість моєї свідомості. Голова лежала на руці Генрі. На ньому була застібнута на всі ґудзики сорочка із закоченими рукавами, волохаті руки торкались моєї шкіри. Я хотіла обернутись і припасти обличчям до його грудей, вдихати його запах, щоб його серце билось біля моєї щоки, хотіла відчути когось сильного, міцного й живого.

Я здригнулась, зрозумівши, що він приваблює мене. Я жива, свідома й навіть збентежена. Він був реальний, міцний і недосконалий. Був так близько, дивився на мене, бачив мене, знав мене. Ми розмовляли, і я відчувала, як наші губи рухаються в темряві, вдихала запах квітів у материному саду, запах овочів у його садку, запах землі й повітря, але найбільше — його запах, міцного й сильного обік мене.

Я обіперлась на лікоть і поклала голову на руку, подивилась на нього. В нього були темні й непроникні очі, які м'яко світились у відблисках зір, але я розуміла, що щось притягує нас одне до одного, і коли він перевернувся на інший бік, відчула його близькість у всьому тілі, не тільки очей і вуст, але й кожен дюйм його тіла.

Не знаю, хто з нас кого поцілував першим. Припускаю, що я, але в цьому стані цілунки неуникні, коли ми так близько притиснулись одне до одного, мізерна відстань, що лишилась між нами, заповнилась теплом, напруженням і жаданням, і неможливо було роз'єднатись. Може, то була не моя ініціатива, а повільне магнітне притягання, ніби гравітаційна сила землі хотіла, щоб ми були разом, і наші вуста зустрілись, ми цілувались ніжно, м'яко. Я ніколи раніше не цілувалась з бородатим чоловіком, і тому цілунок здався мені новим, дивним і водночас прекрасним, знайомим і незнайомим. Губи його були м'якими, борода колола мені шкіру, коли ми припали одне до одного, його рука лежала на моїй талії, моя рука обіймала його шию, гладила пальцями його волосся, я притискалась до нього всім своїм тілом. Ми цілувались, і я відчула давно забуте тепло всередині, наче була квіткою, розквітала від його весняного тепла і міркувала, як це продовжиться, чи будемо кохатись просто тут, у траві, під зорями, немовби ніч належить нам одним. А потім я потяглась до його сорочки, розстібнула ґудзики, провела пальцями по його теплій шкірі, він відхилився назад, шукаючи поглядом моїх очей у темряві.

— Ні, — сказав він ніжно і відсторонився від мене. — Ні. Не так. — Він забрав руку з моєї талії й відсунувся, дозволив холодній темній ночі стати між нами.

— Чому? — спитала.

Він ліг на спину й видихнув глибоко до зоряного неба. — Ну, почнімо з того, що ти одружена.

— Майже розлучена, — відповіла, наважившись кволо протестувати. Те, що ми жили окремо, було формальною, але не обов'язковою умовою. Було граничним станом. Станом, коли людина боїться зробити рішучий крок, висловити свої думки. Караючий кулак ударив мене в шлунок.