Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська

І тоді ти радісно вигукнула: «Я буду письменником!». Що, вже передумала? Зрештою, професія журналіста не так уже й далеко відбігла від письменницької, — але, здається мені, в наш час вона зробилася дуже небезпечною. У нас у Львові кількох журналістів заарештували. Й судити збираються. Та що там говорити — такі професії раптом стали небезпечними, що ніколи й у думці не припустив би! Бібліотекарів допитують, уявляєш? Мало не щотижня в КДБ викликають. Молю Бога, щоб мене не призначили адвокатом цих звинувачених. Хоч би й хотів урятувати, та змусять власних підзахисних топити! А потім май на совісті все життя. Запросив оце на ювілей впливових людей: може, призначать «ворогам народу» інших адвокатів.

— А відмовитися не можна?

Дядько заперечливо похитав головою.

— Дивися, як ресторан «Інтурист» світиться! Завтра в ньому будемо святкувати моє сорокаріччя. Покійна бабуся колись казала, що сороківку святкувати не варто, бо це може призвести й до скорих сороковин. Недобрий знак. Але людина при посаді собі не належить. Купу потрібних гостей довелося запрошувати. Вже пішла моя піврічна зарплатня разом з усіма гонорарами, а після гостини з’ясується, що якісь тарелі чи фужери побилися, а ще ж, мабуть, і якихось виделок та ложок не долічаться — й доведеться покривати збитки ще на дві сотні!..

Але і львівські арешти, й дядькові витрати на ювілей мене цікавлять мало. Важливіша власна доля після закінчення школи.

— Хіба вступають лише по блату? — повертаю родича до обірваної розмови. — Ви колись також вибилися в люди тільки тому, що…

— Коли то ще було! П'ять років після війни — інший час, інші люди, інші порядки, інші звичаї. Я пішки в Харків три доби з села добирався. Мама дала в торбу два пиріжки з капустою — ними й жив під час усіх вступних іспитів. А дорогою в чужих копицях спав, росою вмивався.

— Вам двох пиріжків на весь тиждень вистачило?

— Ще й залишилося, бо то були не пиріжки, а пирожища! Три й не подужав би донести. Взувся в татові фронтові чоботи, засунув у пазуху атестат і довідку з сільради — й упертим відчайдухом постав перед очима приймальної комісії Харківського університету. На юрфаці тоді таких, як я, голодних і сільських, дві третини вчилося. Чорно бідували всі роки навчання. Аж коли на п’ятому курсі з’ясувалося, що в студентській їдальні за борщ, суп і кашу чи картоплю або макарони треба платити, а хліба можна брати безплатно, скільки з’їси, ми раптом полегшено зітхнули, бо зрозуміли, що найгірші повоєнні біди вже закінчилися. Але не треба рівняти ті часи до нинішніх: усе змінилося, все! Й не мені і не тобі змінювати правила. Скачи, враже, як пан каже! А вступити треба, як кров з носа, бо куди підеш без вищої освіти: в колгоспну ланку чи на ферму? Вибір, як бачиш, нікудишній, тому грати графа в постолах не доводиться. Попробую на якісь кнопки натиснути. Може, твоя журналістика й виколишеться!

Я опустила голову. Веселе в мене майбутнє: вчитися, вчитися — й за бортом лишитися. Або вступати по блату. Яка ганьба! Може, ще й хабарі давати або лягати в ліжко з якимось впливовим дядьком? Сльози душать горло, і я, щоб не видати себе, замовкаю.

Коли далеко за північ ми з дядьком Данилом таки добралися додому, нам добряче дісталося від цьоці Дозі, яка встигла напереживатися, що чоловік, напевно, аварію зробив, раз його так довго нема:

— Уже й на вокзал телефонувала: поїзд прибув вчасно! Й у міліцію, й у морг! Ти не міг попередити, що вночі для Ольдзі будеш екскурсію містом робити, божевільний? Я би з тобою поїхала, якби знала, що аж так затримаєтеся! Казав: накривай на стіл, я швидко! А сам! Їдзеня вже захололо, можна псам викидати!

Та до такого марнотратства не дійшло, бо ми з дядьком добряче виголоднілися й готові були їсти й холодне, й застигле, особливо не перебираючи харчами.

Львівська квартира від часу мого перебування мало чим змінилася. У вітальні після зоопарку на стінах, ясна річ, зробили ремонт і на тумбочку в кутку навіть поставили телевізор, для коридору придбали трюмо. Замість довготелесої вішалки в кінці коридору на стіну прибили дві пари справжніх гіллястих оленячих рогів. Але й килими на підлозі, і штори на вікнах, і меблі в кухні та покоях, і навіть цьоцин мольберт були ті ж самісінькі, що в моєму ранньому дитинстві, — милі, гарні, добротні, вишукані. І в квартирі навіть так само пахло ваніліном і голими, тобто без обгорток, шоколадними цукерками, які лежали в кришталевій вазі акуратною гіркою, як і колись.

— А ми на балконі досі тримаємо твій самокат, — чомусь похвалився дядько.

— І пластмасову Тамару, — додала цьоця Дозя й відразу ж пожартувала: — Вступиш в університет, будеш їздити по квартирі на самокаті, а вечорами потай стригти свою улюблену ляльку!

— Ні, коли вас не буде вдома, розмалюю всі стіни у вітальні! — підтримала розмову я.

— О! — підхопився дядько, щось згадавши. — Твоя цьоця вже малює не лише пейзажі й натюрморти. Вона навчилася чудово передавати настрій на людських обличчях! Зараз сама в цьому переконаєшся!

— Ні-ні! То вже нехай завтра, при денному світлі Ольдзя подивиться! — запротестувала цьоця Дозя. — Тепер — спати, бо зранку маємо відвідати перукарню, побігати по магазинах! А на шосту годину — ти вже забув? — замовлено ресторан!

І ось я сиджу в перукарні, де мої коси завиває блискучими гарячими щипцями товстий і лисий майстер. У дитинстві цьоця Дозя накручувала мені волоссячко наніч на м’якенькі папільйотки, але сьогодні кучері треба закріпити міцно, зачіску залакувати, щоб нічого не сповзло, не розпелехалося, не розсунулося. Поруч сива перукарка чаклує над головою цьоці Дозі — це її особистий майстер, бо кому-небудь свої кучері цьоця не доручить ні за які гроші. Після перукарні йдемо у Будинок побуту, де, виявляється, можна взяти напрокат телевізор, холодильник, пилосос і навіть різні плаття й костюми. Одяг у превеликій