Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа
Та й самі люди не виглядали надто загрозливо чи войовниче, хіба що бігли до них щосили, не маючи коло себе ні коня, ні мула. «Дивно, — подумалось Редьці, — яким боком мені ця вся худоба зараз в голові…»
Двійко перших чоловіків, добігши до них на віддаль метрів десяти, разом впали навколішки й почали простиратися. Тепер уже Редька була певна, що таки марить.
Добігло ще кілька людей — ці вже підійшли поближче — і заходилися робити те ж саме.
Далі Редьці все дійсно являлось, як у гарячці. Що відповідав їм Дордже, якими мовами вони говорили, коли нарешті він зрушив із місця і пішов туди, куди закликала ця дика й шаноблива водночас процесія…
«Ніякі це не вороги, загальмовано подумалося Редьці, — це вже просто його піддані». І, відповідно, game over, наші виграють на поки що чужому полі.
Але зовсім не це переймало Редьчин мозок, поки вона, за інерцією все ще тягнучи рюкзак, ступала тепер десь ближче до кінця процесії. Дордже був трохи вищим за інших, чи просто вони все ще шанобливо пригиналися, йдучи з ним поряд. Редьці було видно лише його чорняву голову, але й тому щастю судилося тривати геть недовго.
Якби ж то знати було ще сьогодні зранку, що то вона його так роздивляється востаннє — спробувала би запам’ятати все його тіло, загарбати очима кожен сантиметр, до найменшого ніжного волоска на шиї проти сонця з крихітного вікна. Якщо вже й бути колись екзистенціалістом, то в такі миті це явно було би найлегше. Напівзакриті повіки, чорні, як смола, вії, крихітна родимка на щоці, відчуття прохолодної шкіри на доторк, всі його лінії і синкліналі, від яких забивало дух.
— Ом таре тутаре торе соха… — тихенько наспівувала низька жіночка, що крокувала поряд із Редькою.
Редька впізнала мантру Зеленій Тарі, захисниці всіх жінок і покровительці мудрості. Дивно, досі їй здавалося, що процесія була геть чисто чоловічою…
Тим часом сили танули з кожним кроком. Особливо тоді, коли раптом, круто звернувши з пересушеного річкового ложа, всі рушили стрімко вниз — дивним, неходженим до того схилу.
Редька давно вже думала про те, що коли їй пощастить побувати на Евересті, вона це буде для себе називати «Я герой. Я спустилася з Евересту». Бо піднятися вона б могла хоч на небесний Олімп, а от спускатися з нього — то вже була, як завше, дика каторга травмованим колінам.
— Грьобані лижі! — гарчала Редька, ненадовго забувши про всі свої муки тонких сфер. Які тут душевні конфлікти з катарсисами, коли суглобам пластикова кришечка?! — Редька вкотре послала позитивних флюїдів жевжику, що викруткою підкрутив колись їй лижне кріплення, що призвело у результаті до невеселих гіпсових буднів. — І непостриженим ногастим нігтям теж ганьба, до речі.
«Норовлять, падлюки, вилізти на спусках поза межі черевиків, як кігті вовка в «ну-пагаді» з ковзанів вилазали. А потім дико болять. Так що педікюр — не розкіш, а маст для трекера».
— Всьо, дарагой, я більше не ходок… — кряхтіла Редька, зрештою, навіть доста голосно, щоби те кряхтіння пробилося до Дордже через тіла його підданих, що так і сяк норовили йти з ним в ногу. Вона ж раз по раз зупинялася, щоби нахилитися й помасажувати коліна. Таке враження, що враз уся важкість світу всадилася зараз на її ноги й спину. Добре, хоч наплічник у неї нарешті забрали.
— Ну і нашо ми так довго весь час піздячили вверх?! Щоби тепер так стрімко піздячити вниз?
— Так легше збити спантелику, — не обертаючи до неї голови, знизав плечима Дордже.
— Кого, себе?..
— І себе також.
— А-а-а… — стогнала Редька, вже цілком безсило і беззвучно навіть матюкаючись, роблячи наступний крок. З усіх спусків вниз цей справді видався найважчим.
Але раз — і все для Редьки прояснилося. Зі стрімкого рожевого гранітного виступу, на який вона з передсмертним, як їй вже здавалося, прокльоном ступила, зненацька відкрився краєвид, як із польоту вві сні у дитинстві.
Посеред, здавалося би, безкінечної, вселенської пустелі враз виринула смарагдово-зелена долина, покраплена, як на картинах імпресіоністів, білими, рожевими, червоними, жовтими квітучими деревами.
— Зима ж тут наче мала бути, чи як?.. — Редька в міражі не вірила.
З-поміж кипучого зела визирали шпилі й дахи, подібні їй десь на дахи гуцульських церков — старих, іще покритих чорною ґонтою, що знали те, про що вже не судилося знати ні прийдешнім парафіянам, ні навіть їх пастирям, монахам-екзорцистам.
І тут же всі послані їм назустріч люди разом зашуміли, забили в барабани, заспівали щось на багато голосів — і луною їм віддалося з долини. Дордже миттю підхопили на руки, посадовили на чорно-золоту, з драконячими шиями й головами, колісницю, колісницю підхопили знов на руки (аж тут Редька й побачила, що ніяка то не колісниця, а звичайні королівські носилки-паланкін), й обережно понесли донизу.
— От блін, нагло як! Е! А я? Я, по-твоєму, не втомилася?!
Він не почув її, йому і так, очевидно, були трохи незручно зненацька потрапити в цю шангрі-лівську містерію імені фільму-дітям. Панден Дордже, видко, все ще не дуже звикся з роллю наслідного принца-спасителя і лами в одній особі. Зрештою, йому на це звикання лишався тільки час до долини.
— Нема на тебе феміністок! — Гарчала Редька, шкандибаючи за бадьорими підданими. — І… «комуністів нема на ваш царат!» — хотіла додати вона, але вчасно збагнула, що це зовсім не буде смішно.
Від переказаного Дордже раніше Редька вже приблизно знала, що королівство у скрутний час перейшло через суворі й неприступні гори в заховану від суховіїв і начебто зелену долину. Але навряд чи все це уявлялося їй саме так, якщо бодай хоч якось нерозмито уявлялося. Несподівана легка архітектоніка королівства була занадто вже казковим наслідком їх поневірянь серед каміння, зсувів і піску, щедро набитого в рота і в ніс.
— Якесь, холєра, дежавю… — пробурмотіла Редька, перш ніж безсило сповзти на першу-ліпшу лавку, а то й під неї, вмліваючи чи то від громоподібної музики, чи від надто густо напалених курінь довкола.
62
— Ніколи не думала, що помити
