Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

Невдовзі в вертольоті, що чекатиме по той бік кордону, їй буде ще сумніше думати, що ось і все — головну життєву місію виконано. І що тепер має статися, щоби перевершити значенням цю, справжню, першу й, можливо, останню Пригоду? Редька навіть грішним ділом позаздрила тим, кого визнавали посмертно.

Хтось легко торкнув її за плече. Редька сіпнулася.

— Міністр хоче запросити вас на вечірній чай… — ага, виявляється, дівчинка таки торопала англійською. Ну, або вивчила цю фразу, як «ай ем он дюті тудей».

Редька не мала жодного бажання зараз слідувати церемоніалу. Всі ці умовності, розшаркування, срібні блюдечка і висота сидінь… Зітхнувши, пошкандибала слідом за служницею.

На превеликий Редьчин подив, ніякого церемоніалу не було. Сидів собі, попиваючи чайок і погойдуючи ногою (в руках бракувало тільки вечірньої газети) чолов’яга, з вигляду років на десять за неї старший.

— Бачу, ти втомлена, Радешо? — замість вітання вигукнув він і чогось засміявся.

«В принципі, логічно, що втомлена». — Редька мовчки глянула на міністра.

— Я Лачшен, — він простягнув їй руку. — Приємно тебе бачити.

Тут же міністр став до Редьки спиною і заклав руки за спину, розглядаючи величезну танка і здаючись самому собі трохи наполеоном:

— Дивина! Стільки могутніх і страшних богів стережуть всі чотири сторони священної Меру, а без людських рук все одно не обійтись. Нам, слабким людям, доводиться охороняти наші священні гори від найбільшого зла — людської жадібності. Нам із вами, люба моя Радешо. І в цій історії ви зробили неоціненну послугу нашому народові. Звичайно, не без нашої скромної допомоги. Ми, певна річ, не купаємось у нафтодоларах і не торгуємо героїном, але добрі справи знаходять добрих людей. Є і у нас кілька друзів… які нам влаштували сяку-таку конспірацію. Тут міністр, як видалося Редьці, якось дисонансно щодо своєї пафосної промови, хіхікнув.

— Знаєте, — продовжив він, мов так і мало бути, — надмірний шум у таких делікатних справах, як реставрація монархів, своєю передчасністю може страшенно зашкодити. А де ліпше ховати принців, як не в товаристві особи, гм… без особливо примітного виду діяльності.

(Редька була вдячна, що хоч доставником піци її не назвали, а все ж хробак образи хвостиком махнув.)

— Принца, в принципі, можна було би доставити й за допомогою якихось відморожених дельта-форсівців, — провадив неполіткоректний міністр, походжаючи кімнатою взад-вперед, — але тільки уявіть це собі на шпальтах світової преси. «Повернення Кривавого Короля»? «Гори занурюються у феодалізм»? — він збриджено, як гімназистка на вид мишеняти, зморщив носика. — Та наші вороги після такого проковтнули би нас разом з останнім камінцем на вершині Ґан-Рі! Напхали би сюди своїх миротворців, емісарів, як блощиць у бабине плаття, і випили би з нашого народу всю кров до краплини.

— Та чого ж вони всі лізуть сюди? — не витримала врешті Редька, — чим їм намазано?! Тут же навіть кози в цих порохах ледве кизяк собі напорпують.

— Не скажи. У цих курявих дорогах можна пошукати і дещо цінного. — Міністр став схожий на скрадливого євнуха. — Більшість завойовників принаджують не так золото і багатства сусіда, як злагода серед його народу і мир на його землях. У всі часи люди мріяли про Країну Справедливості, Рай На Землі, Шангрілу. Але винагороду за каторжну працю батьків обіцяли лише нащадкам. Казали, що це їхні гріхи породжують злидні й розбрат, а не захланність правителів. А ми хотіли збудувати країну щастя для живих, теперішніх… Наївні. Хіба можна було садити квіти на острові, коли навколо вирують урагани? Хіба можна було жити щасливо у світі, де панують війни, біль і страх? Ті, хто не захотів зглянутися над своїм народом, не пощадили і нашу землю. Все логічно.

На низькому червоному столику під танкою стояла закрита бляшана коробочка. Міністр відкрив її й заходився, не вводячи в курс справи Редьку, пересипати тонкими цівками якийсь пісок чи кольоровий порох із пуделка в кришечку. Проробивши це хвилини зо три зосереджено і мовчки, він трохи повеселішав:

— Хто зна, якби не кілька старожитних цяцянок, які, до речі, так вчасно віднайшлися у наших монастирях… ну, знаєте, за ними ще хлопці з «Аненербе» тут бігали… може, і не вдалося би нам завойувати прихильності кількох важливих президентів.

Тут міністр, уже зовсім по-пташиному змахнувши своїми вишиваними рукавами, заходився аналізувати всі колишні й теперішні політичні позиції його крихітної країни в широкому світі.

В якийсь момент Редьці стало важко розбирати це щебетання, геть не характерне для малослівних людей цих місцин. Тому вона час від часу відключалася, лишаючись на крок позаду від того місця, куди скакав екзальтований міністр.

«Не без нашої скромної допомоги…» Гаразд: всі ці квазі-містичні навігаторства і кпини англійською — куди не йшло. А хто ж тоді писав їй листи дрібним почерком солов’їною?..

— …але найбільше ми реготали з розповідей Німа.

Тут Редька включилася й запитально підняла одну брову.

— Ага, ну так, так! Він же представився вам як Амі. Хі-хі-хі… — розбухлій екзальтації міністра, здається, мав настати кінець хіба разом із кінцем світу.

— Амі? Провідник?

Редьку раптом, наче током, лупануло параноєю: що й зараз вона на якомусь поліцейському підставному допиті. Що за…?

— Ага. Він-він, мастифів син. Ми ж його просили, як людину, дивитися за вами. Хоч він і дурний, як пластиковий корок — зараз же такими вина у Європі закривають здебільш? — але хоч якось мав прислужитися, він же…

— То він знав дорогу? — перебила його Редька.

— Ні, — посерйознішав раптом міністр. — Він не знав. Він в Індії живе, а тут у нього справді родичі. Тільки в низинах, далеко до кордону. Патріот на виїзді. Активний член діаспори. Хі-хі! — міністра знову понесло. Він навіть заходився покусувати свій кольоровий шарф. — Хіба ви не побачили його ще в літаку з Делі? Ага, ну так, тобі ж ми всі оці — (він обвів китичкою шарфа невизначене коло) — на одне лице.

Редька почервоніла.

— Ну принаймні були, — поблажливо додав він. — Так от. Найсмішніше, це коли він, бідака, не знав, як вас розвести в різні боки з їх військовим патрулем, про який вже знали в