Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа
Редька затамувала подих.
— Але Падма тут же запустив у нього жестом скорпіона, і озеро зайнялось вогнем, так що в бідної Намен Кармо почала відходити плоть від кісток.
Дордже вже почав відтягувати вниз ремінь її штанів, коли раптом прибрав ножа й повернув його до Редьчиного обличчя:
— Тоді вона спробувала втекти, але Ґуру кинув за нею свою ваджру і виколов праве око.
(Редька напровсяк заплющила обидва).
— А далі все за сценарієм: покаялась, принесла клятву, отримала ім’я Безтілесної Одноокої Ваджра-Панни з Білого Льодовика.
Розплющиви нарешті очі, Редька з’ясувала, що ніж кудись прибрано, а сам Дордже потягується, наче і не було нічого.
Поволі до неї стала повертатися мова.
— Ти… шо, зарядочку робити надумав?
— Нє-а. — Дордже звівся на рівні ноги й не дивився, як Редька, не наважуючись прокоментувати те, що хотілось прокоментувати, поправляє на собі одяг. — А здалося б. Сакральна йога довгого життя. Падма он її робив щодня. І що? Здоровим був як… як Падма. В королівстві мали б усі її практикувати.
Щоразу, коли Редьці якимось боком нагадували про спорт, фітнес чи дієту, її пересмикувало. Надто сильно відганяло тираном-вчителем фізкультури в школі й комсомолкою-активісткою Сонею. Посміхатись хіба змушували спогади про худющу викладачку аеробіки в університеті, коли вона, ганяючи розтовстілих від переляку й раптового збідніння раціону першокурсниць, командувала: «Так, дєвачькі, паднялі таз, напряглі ягадічную мишцу… єслі нашлі єйо пад жирам, канєшна».
Щодо йоги Редька й взагалі не знала, що думати. З одного боку, вона записувала її у сферу інтересів ледь трохи божевільних тіток-нью-ейджерок, з іншого, вочевидь, таки відчувала провину за своє миршаве занедбане тільце. Тож від будь-яких коментарів наразі втрималася й мовчки допомогла Дордже спакувати викладені бебехи.
— Ідемо? Нам скільки ще годин до ночівлі? — це питання часто тривожило її наряду з питанням «коли нам уже їсти». І, хоч Дордже вже не раз казав їй, що він не екскурсовод і не водій рейсового автобуса, вона невтомно діставала його тим самим. Він уже навіть зітхати перестав і просто казав те, що сам вважав за потрібне:
— Ще трохи, й ми дійдемо до долини Чорної Ріки. Її ще називають Мертвим Серцем Азії.
— Тю. Я думала, мертве серце Азії — то Москва.
— Ну чого Москва? В Москві Азія тільки починає буяти. Таджики, узбеки…
— Ех, пловчика би зара…
— Не знаю, чи цікавлять тебе якісь підручниківські дані більше за твою політкоректість, але це — найглибший каньйон у світі. І вічний протяг.
— Ага. Це я вже помітила… — Редька щільніше затягла гумки свого не вельми правильного капюшона. — Нам ще довго до перевалу драпаляти? Чи на гору? Чи куда там?
— То ти визначся, куди тобі більше треба. В асортименті дві гори по вісім тисяч метрів і аж сорок чотири по шість. Ти на всі по черзі?
Редька роззирнулася навколо. Розщелина, де вони щойно ховалися, вже майже злилася з теракотовою поверхнею скель. З кожним новим кроком пейзаж, здавалося, мінявся аж до невпізнаваності.
— Та блін. Давай уже в наступному житті, мабуть.
— Та ти ж казала, в 2012-му кінець світу, то яке наступне життя? Всьо. Переродишся інопланетним шматком латексної труби.
— Я хоч труби. А ти — носовою хустинкою. Та гора, з якої місто буде видно, вона яка, зависока?
— То не гора, то просто хребет. Десь під чотири тисячі.
Таких «просто хребтів» останнім часом довкола побільшало. Вже не іскрився неприступний лід, а тільки сніг спокійно й затишно лежав, як тепла шапка оленяра чи київської тітоньки (остання ні за які гроші не зняла б свою шапку ні під час обіду в ресторані, ні на прийомі в стоматолога: Редьці завжди було цікаво, чого це робиться: того, що хутро для пострадянських громадян є статус-символом чи того, що під статус-символом ховається спітніле і засмоктане волосся), здаючись значно ближчим, ніж був насправді.
— Ого… А скільки днів ще йти?
— Оцього я не знаю. Від погоди залежить, думаю. Та й взагалі, що ти пристала. Я тут ногами зроду не ходив. Хіба у снах.
Редька копнула ногою чорний круглий камінець. Він покотився у висохлий колючий кущик, лишаючи по собі хвіст бурої пилюки, як маленька комета.
— Ти тут добром не розкидайся, — сказав серйозно Дордже. — Місцеві жителі, ті, хто он там вище, від спраги й висоти таких камінців повен рот собі накладають. З думками про дефіцитний чурпі, який ти весь, до речі, з’їла.
— Ну от, а сам на мєсного олексу-воропая гнав і його гальку.
— Так це ж не галька, юний мій геолог. Камінець від камінця далеко падає.
Редька позіхнула: про мене, семене.
— О, позіхаєш, — не відставав Дордже. — Значить, і тебе висота догнала. Навіть тут. Так, думаю, достатньо легко вмерти — заснув, і все.
— Дулі тобі. Не буду я вмирати тут. Ще каміння заставлять їсти на тому світі. Знаю я ваші традиції…
Край дороги чоловік у картузі й пурпуровому шарфі орав двома волами, чорним і білим. Редьці на секунду здалося, що до чорного вола він покрикує щось подібне на «гей-гоп», а до білого насвистує якимось певним тоном. Не давши їй як слід прислухатися, чоловік заспівав — і цю пісню Редька без зусиль змогла повторити.
Дордже не став довго милуватися її музикальністю.
— Ти шо тут співаєш? — і Редьці, як завжди, важко було сказати, жартує він чи ні. — Розспівалася тут.
— А шо? Наша дума, наша пісня не вмре, не загине! — коли Редька знічувалася, намагалась говорити виклично.
— Тю. А звідки така певність, що ти вже не померла?
— Тіпун тобі на яйця! — розсердилася Редька. — Що ти пристав взагалі?
— А ти не злись, а перевір.
— В сенсі?
— Ну, ти ж дівчина забобонна. Оно як налякалася. То й роби так, як місцевий забобонний простолюд. Пограй у сліди навпаки.
— Га?
— Взагалі-то вони тут бояться кам’яних пустельних місцин — вірять, що не людям вони належать. Але, коли дух сумнівається, помер він чи
