Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Сагайдачний замовк і похнюпився. Плетенецький мовчки стиснув йому руку.

— Добре зробив, що згадав, — щиро заговорив він. — Поговоримо! Переночуєш тут, а вранці… Проте якщо тобі справді нема куди поспішати, — їдьмо разом зі мною. І папірню побачиш, і в дорозі як слід поговоримо. І братія не докучатиме.

— Їдьмо, кире Єлисею, — підвівся Петро Конашевич. — Ти правий: в дорозі легше говорити.

Коні мчали рівно і швидко. Дорога враз пірнула під різьблене склепіння запорошеного снігом сосняка. Шарудливий шум ішов його верховіттям, наче десь далеко-далеко співало море. Від вітру осипався з гілок пухкий сніг.

Уривчасто і сухо розповідав Сагайдачний про козацьку комісію, про новий реєстр і чорну раду. Потім довго мовчав. Мовчав і Плетенецький, обмірковуючи новини.

— Що ж ти тепер надумав? — випростався він.

Сагайдачний знизав плечима.

— Здається, тут нічого вже не зробиш…

— Як-то?! — підкинуло Плетенецького. — Проковтнути образу? Віддати старшину на поживу голоті?! Не чекав я такої відповіді від тебе, гетьмане.

— Полковник Київського полку, — виправив Сагайдачний. — Ні, кире Єлисею, справа загинута. З Києва булави не здобути.

— А ти подумав, що тоді буде за рік? — обернувся до нього Плетенецький. — Ти знаєш, що таке хлопський бунт? Пам'ятаєш часи Наливайчині? Але ж тоді на чолі руху стояла старшина. А що буде, коли пануватимуть якісь Барабаші з Бородавками?! Що тоді залишиться від наших фільварків, монастирів та маєтків? Каменю й стріхи не знайдемо! І ми всі загинемо, порубані та попалені. Що ж ти: вирішив по-пілатівському вмити руки і милуватися загравами, наче Нерон пожежею Рима? Оце дійсно зрада. Справжня зрада!

— А що мені робити?! — спалахнув Петро Конашевич, ставши на мить колишнім гетьманом. — Їхав я до тебе, кире Єлисею, не казання слухати, а душу відвести.

Я знаю, мабуть, більше від тебе, та не бачу ніякого виходу. А бавитися дрібницями — я не дитина.

— Мусиш бачити! Хоча б тому, що десять років тримав булаву, — спалахнув архімандрит, але, ніби засоромившись свого гострого тону, додав тепліше: — Та ти не ображайся, друже. Краще подумай серйозно. Тобі тому так важко, що ти людина енергійна. А зараз ти — як риба на березі. Душно тобі, гидко сидіти, склавши руки. Подивись, знайди, що робити, за що вхопитися, а якщо ти сам недобачаєш, дозволь мені, старому, здобути тобі окуляри, бо з дрібниць складається й велике.

— Спробуй, кире Єлисею, — невесело всміхнувся Сагайдачний. — Тільки гадаю, що не знайдуться в тебе такі скельця, щоб побачити в моїх руках булаву.

Сани різко підкинуло. Плетенецький визирнув, щось крикнув машталірові і знов звернувся до свого супутника.

— Чув ти, що козаки забили Бжеського? І це вже не перший випадок. Тільки з'явиться управитель гнати виписчиків на панщину, — вони за шаблюки та за дрючки. А до них пристають справжні хлопи, і челядь, і наймити. Палять фільварки, як солому. І наші монастирські хвилюються. Знаєш, чого я мчу до Радомишля? Здається, не варт і їхати, бо ось-ось позамерзають річки і стануть млини, рудні, папірні — все, що рухається водою. Краще б сидіти в келії та читати твори святих отців, але ж де там! Бунтують хлопи: мчи, отче архімандрите, приборкувати своє бидло, бо там — бешкет, там — підпал, а там — душогубство. Коли б сісти на хмари небесні та глянути звідти на нашу країну, здалося б, що вона — велетенський казан, де раз у раз скипають бульбашки. Ще трохи — і заклекотить земля, і тоді всі полетять шкереберть. Кому, як не тобі, залити вогонь, що жевріє під нею?

— Сльозами своїми? — в'їдливо спитав Сагайдачний і роздратовано поліз у кишеню по люльку.

— Ні, гетьмане. Шаблями та гарматами… Бунтують хлопи — хай бунтують, бо все одно не спинити вогневицю, поки людина не видужає. Але хай бунтують проти папежників та проти магнатів. Скеруй повстання в інший бік, щоб минула нас чаша сія. Стань на чолі повсталих. Тоді й булава тобі сама в руки впаде, і слава, і сила. І тоді не ти прийдеш до мене по підтримку й пораду, а я вийду з клиром назустріч тобі у білих ризах з корогвами та іконами і вклонюся христолюбивому гетьманові, заступникові і оборонцеві православ'я.

Сагайдачний злісно розреготався.

— Ану-ну, святий отче, розкажи, як ти це собі уявляєш? Цікаво! Послухаємо, як ти розумієшся на військових справах.

Очі Плетенецького блимнули обуренням, але, стримавшись, він повів далі:

— А ось як. Пошли своїх людей по селах та по містечках, надійних, спритних. Хай наказують твоїм ім'ям готувати зброю: батько, мовляв, Петро Конашевич, торгувався-торгувався з магнатами, та й урвався йому терпець, бачачи їх облудність. Хай кажуть, що влітку вибухне велика народна війна проти панів та папежників, що ти станеш на чолі. А наші монахи і попи почнуть провіщати, що пани тому й погані і знущаються з бідних людей, що вони не знають справжньої віри, а ксьондзи підбурюють їх на різні капості, отже, бити папежників — святе діло, і вінець мученицький чекає того, хто ляже кістьми на захист віри і народу свого.

— Почекай, почекай, кире Єлисею; чи згодяться з тобою твої хлопи, яких ти теж ганяєш на панщину? — єхидно спитав Сагайдачний. — Не знаю, як вони, але ж січова голота — не отара овець. Послухав би ти, як вони розчісують на Січі вашого брата монаха.

— Ет, друже! Де просто не витанцьовується, там схитрувати треба. Коли дитина наб'є собі гулю і реве на весь голос, мати дає їй цяцьку, бо за бренькотом бубонців не чути й болю. Ось і ми дамо хлопам таку цяцьку, що за нею забудуть вони і таволгу, і канчуки. Беріть, мовляв, панську землю, багатійте, хазяйнуйте на здоров'я, бо ми вам рідні брати, одного з вами народу, крові і віри. І коли не буде панів та ксьондзів, ми заживемо, як у раю, бо тоді буде в кожного землі в три горла, і худоби, і коней. А сала стільки, що хоч діжками його перетоплюй та купайся в ньому на здоров'я. А коли б ще євреїв, греків та татар повиганяти з міст та містечок, то ремісникам було б роботи вдосталь, і крамареві корисно і вільно крамарювати, бо ніхто в нього хліба не відбиватиме і ціни не знижуватиме. Хай тільки б шарпнули їх трішки. Бо в кожного ж лихваря комори повні золота й перлів. Покажи таку здобич голоті. Та вона без