Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

— Я поясню вам усе найкоротше, сеньйоре губернаторе, — відповів другий, його супротивник. — Ваша милість мусите знати, що цей добродій виграв тільки що в картярському домі, — ось він навпроти нас — більше як тисячу реалів і хтозна-яким способом. Я був там, коли грали, і кілька разів, у непевних випадках, розв’язував справу йому на користь, не так, звісно, як підказувало мені сумління. Він устав з-за столу із своїм виграшем, і коли я сподівався дістати від нього хоч ескудо на подяку, як звичайно дають таким значним людям, як я, що буваємо присутні при грі, підтримуємо несправедливості й допомагаємо уникати суперечок, він поклав гроші в кишеню та й пішов геть з дому. Я пішов слідом за ним і дуже ввічливо й чемно попросив у нього хоч би вісім реалів. Ви мусите знати, що я людина порядна і не маю ні посади ні прибутків, бо мої батьки не лишили мені грошей і мене нічого не навчили. А цей шахрай не згоджувався дати мені більше як чотири реали; отже, ви, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, самі бачите, що це людина без стиду й без сорому. Але, честю клянуся, якби ваша милість не підійшла, він виблював би весь свій виграш.

— Що ви на це скажете? — спитав Санчо.

Другий відповів, що його супротивник про все каже вірно і що справді він не хоче давати йому більше як чотири реали, бо він давав уже йому стільки багато разів. На його думку, ті, хто дістає стільки з милості, повинні бути ввічливі і брати те, що їм дають, з веселим обличчям та не заходити в суперечки, коли не знають напевне, чи той, хто виграв, є справді шахрай і чи виграв гроші нечесно. А за доказ того, що він особисто цілком порядна людина, а не шахрай, може бути те, що він не захотів нічого йому дати, бо тільки справжні шахраї дають гроші таким здирникам.

— Це правда, — сказав дворецький. — А тепер, ваша милосте, сеньйоре губернаторе, проголосіть вирок, що нам діяти із цими людьми.

— Що нам діяти з ними? — повторив Санчо. — Ви, той, хто виграв чесно чи нечесно, так чи так, дайте зараз же цьому розбишаці сто реалів, а крім того вивертайте з кишені ще тридцять реалів на бідних в’язнів. А ви, що не маєте ні посади, ні прибутків та вештаєтесь по цім острові, беріть швидше сто реалів і завтра ж удень покиньте острів на десять років. А коли ви вернетесь сюди до строку, вам доведеться закінчувати його на тому світі, бо я почеплю вас на шибеницю або це зробить кат з мого наказу, і нехай ніхто не заперечує мені в цьому, бо інакше він відчує мою руку.

Один витяг гроші, другий узяв їх, і коли вони пішли, перший — додому, а другий — геть з острова, Санчо сказав:

— Тепер я або влади збудуся, або позачиняю всі картярські доми, бо, на мою думку, вони дуже шкодять населенню.

— Але саме цього ваша милість не зможе зачинити, — сказав один із писарів, — бо його утримує одна важнюща особа, яка втрачає щороку без усякого порівняння більше, ніж бере з картярських столів. Ваша милість можете довести свою владу на інших — нижчого розряду — кублах, бо вони шкідливіші і в них більше всяких зловживань, а в домах вельможних сеньйорів шулери не наважуються стругати свої фіґлі. А через те, що порок картярства поширився скрізь, то нехай уже краще грають у вельмож, а не в якого-небудь маленького урядовця, куди бідолаху заманюють серед ночі, а потім з живого деруть шкуру.

РОЗДІЛ XXVI

про бурхливий кінець губернаторствування Санчо Панси

Сьомої ночі свого керування Санчо лежав у ліжку, ситий не хлібом чи вином, а вироками, думками, присудами та розпорядженнями, які він видавав, і сон, наперекір голодові, починав уже склепляти йому очі. Раптом він почув такий галас і дзвони, наче весь острів розвалювався. Санчо підвівся на ліжку й почав пильно прислухатися, силкуючись добрати, яка могла бути причина такого страшенного гармидеру. Але до дзвонів та гуркання приєдналися звуки незліченних сурм і барабанів, і Санчо не тільки не довідався про причину їх, але ще більше перелякався. Вставши, він усунув ноги в туфлі, бо підлога була вогка, без ранкового чи якогось там іншого вбрання підійшов до дверей; крізь них він побачив, що коридором іде більше як двадцять чоловік з запаленими факелами та оголеними мечами й гукають:

— До зброї, до зброї, сеньйоре губернаторе, до зброї! На острів напали численні вороги, і ми загинемо, якщо ваш розум і відвага не врятують нас.

Коли вони з таким галасом та ґвалтом наблизилися до Санчо, що стояв здивований і схвильований усім цим, один із них сказав:

— Озброюйтесь швидше, ваша вельможносте, якщо не хочете загинути самі й призвести до загибелі цілий острів.

— Навіщо я озброюватимусь? — відповів Санчо. — Хіба ж я що-небудь розумію у військових справах, хіба можу чим допомогти? Такі речі краще доручити моєму панові Дон Кіхоту. Він одразу всіх подолає й дасть усьому лад. А я, горе мені грішному, нічого не розумію в такому божевіллі.

— Ох, яка ж витриманість у вас, сеньйоре губернаторе! — сказав другий. — Озброюйтесь, ходіть на майдан, будьте нашим вождем і полководцем, бо ви — наш губернатор і мусите вести нас.

— Ну, тоді озброюйте мене, і хай нам щастить! — сказав Санчо.

Миттю було принесено два великі дерев’яні щити й одягнено їх на Санчо поверх сорочки, не давши йому навіть надіти ще що-небудь. Один щит припасували спереду, а другий — іззаду, просунувши між ними його руки, зв’язали щити мотузкою і так замурували його між дошками, що він стояв наче веретено і не міг зігнути коліна або хоч крок ступити. В руки йому дали спис, і він на нього спирався, щоб не впасти. Опорядивши так Санчо, вони наказали йому рушати, іти попереду і підбадьорювати їх, бо, мовляв, коли він указуватиме їм путь, мов та зірка чи ліхтар, тоді все буде гаразд.

— Як же я буду йти, нещасний я, — відповів Санчо, — коли я не можу зігнути коліна через ці дошки, що наче пришиті до мене? Все, що вам лишається зробити, це підняти мене та покласти чи притулити