Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

я, — сказав Санчо, — не зроблю цього ні з великою, ні з малою охотою і ні в якому разі. Коли ж це гоління неодмінно вимагає, щоб я зліз на коня, то моєму панові доведеться шукати собі іншого зброєносця для супроводу, а цим сеньйорам — іншого способу поголити свої обличчя. Я — не чаклун, щоб літати повітрям, і що скажуть мої остров’яни, коли довідаються, що їхній губернатор їде в прогулянку разом із вітром? До того ж, звідси до Кандаї три тисячі миль із гаком, і якщо кінь запізниться або велетень розлютується, ми повернемось не раніше як через шість років, а за такий час ні один острів у світі мене не впізнає. Я хочу сказати, що мені добре у цім домі, де зо мною так ласкаво поводяться і від господаря якого я сподіваюся великої милості зробити з мене губернатора.

А герцог відповів на це:

— Санчо, друже, острів, що його я вам обіцяв, не зрушиться з місця й не втече. Він так глибоко вкоренився в самі безодні землі, що витягти або викоренити його не спроможуться й за три ривки. Ви знаєте, що ні однієї посади не можна здобути без якогось хабара або більшої чи меншої підмазки. Отже, перше ніж дати губернаторство, я хочу, щоб ви поїхали з вашим сеньйором Дон Кіхотом і допомогли йому довершити цю незабутню пригоду. А повернувшись, ви знайдете ваш острів на своєму місці, і остров’яни завжди будуть раді мати вас губернатором. Моя воля не зміниться, повірте цьому, сеньйоре Санчо, щоб не образити мого бажання служити вам.

— Досить, сеньйоре, — сказав Санчо, — я бідний зброєносець, і мої плечі не витримають стількох ґречностей. Нехай мій пан сідає, а мені хай зав’язують очі.

Дон Кіхот сів на Клавіленьо й помацав кілок, що легко повертався. Неохоче і поволі видерся на коня Санчо і, влаштовуючись якнайзручніше на його крижах, знайшов їх дещо твердими і, в усякім разі, не м’якими. Тоді він попросив герцогиню підмостити йому яку-небудь подушку, бо крижі цього коня скидаються більше на мармурові, ніж на дерев’яні.

Тріфальді зауважила на це, що Клавіленьо не терпить ні збруї, ні будь-яких прикрас, і що Санчо може сісти по-жіночому, тоді йому буде не так твердо. Санчо так і зробив.

Вони зав’язали собі очі, і Дон Кіхот, уважаючи, що все гаразд, намацав кілок. Тільки пальці його торкнулися кілка, дуеньї й усі присутні вголос сказали:

— Щасти тобі Боже, славетний рицарю, і тобі, хоробрий зброєносцю! Вже, вже ви летите повітрям, краючи його, наче стріла, і починаєте захоплювати та вражати тих, що дивляться на вас із землі. Тримайся цупко, Санчо, бо ти вже хитаєшся. Дивись, не впади; бо падіння твоє буде гіршим від падіння сміливого юнака, що захотів керувати колісницею свого батька-Сонця.

Санчо почув ці голоси, притулився ближче до свого пана і, обхопивши його обома руками, сказав:

— Як же це вони кажуть, що ми вже високо злетіли, а їхні голоси чути тут, і, мені здається, вони говорять зовсім поруч нас?

— Не зважай на це, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Такі речі та літання ідуть не звичайним шляхом, і ти на тисячу миль можеш бачити й чути все, що захочеш. Тільки не чіпляйся за мене так, а то ти мене скинеш. Не знаю справді, чого ти турбуєшся та лякаєшся, бо мені за все життя не доводилося їхати на коні з такою рівною ходою. Мені здається навіть, що ми стоїмо на місці. Віджени, друже, страх; все йде гаразд, і вітер дме нам із корми.

— Це правда, — відповів Санчо, — бо з цього боку на мене віє такий свіжий вітер, наче роздмухують тисячу ковальських міхів.

І справді, пригоду було так досконало вигадано, що герцог, герцогиня й дворецький не забули нічого й приготували кілька великих міхів. Дон Кіхот також відчув рух повітря і сказав:

— Нема сумніву, Санчо, ми досягли вже другого повітряного кола, де народжуються гради й сніги. Грім, блискавки й сонячне проміння зароджуються в третьому колі. Якщо ми їхатимемо так швидко, ми незабаром досягнемо країни вогню, і я не знаю, як регулювати цей кілок, щоб нам не полетіти туди, де й згоріти можна.

Тим часом слуги герцога запалили клоччя, прив’язане до довгих дрючків, і почали гнати гарячий дух їм в обличчя. Санчо, відчувши жар, сказав:

— Нехай мене вб’ють, якщо ми вже не в’їхали в коло вогню чи десь недалеко від нього, бо у мене вже обгоріло півбороди. Я скину пов’язку, сеньйоре, і роздивлюся, де ми.

— Не роби цього, — відповів Дон Кіхот, — і згадай правдиве оповідання про ліценціата Торальву, якого дияволи несли повітрям, верхи на палиці, зі зав’язаними очима. За дванадцять годин він прибув до Риму і спустився на Торре де Нона. А на ранок він знову був у Мадриді, де розповів про все, що бачив. Він сказав також, що, бувши в повітрі, з намови диявола розплющив очі й помітив себе так близько від місяця, що міг схопити його рукою, на землю ж він не дивився, бо боявся знепритомніти. Отже, не слід розв’язувати очей і нам, Санчо. Мабуть, ми поволі високо підносимось, щоб потім одразу ж спуститися в королівство Кандая, як робить сокіл або кречет, кидаючись на чаплю тим швидше, чим вище він знявся. Хоч нам і здається, ніби нема й півгодини, як ми виїхали з саду, повір мені, ми, мабуть, проїхали вже довгу путь.

Герцог, герцогиня й усі, що були в саду, чули розмови обох сміливців, дуже втішалися ними, і, щоб покласти край цій незвичайній пригоді, яку так влучно влаштували, піднесли клоччя до хвоста Клавіленьо і підпалили його. Кінь, що весь був напханий петардами й ракетами, з надзвичайним гуркотом вибухнув і злетів у повітря, а напівобгорілі Дон Кіхот і Санчо впали на землю.

Тим часом із саду зник увесь бородатий загін дуеній, Тріфальді та інші, а герцоги і їхні гості лежали на землі, немов непритомні. Дон Кіхот і Санчо підвелися, почуваючи себе не зовсім добре, і, оглядаючись навкруги, дивувалися, що опинилися в тому самому саду, з якого почали свою подорож. Їх дуже вразила така сила людей, що лежали на землі, і це враження ще збільшилося, коли вони побачили в кінці саду спис, устромлений у землю, а на ньому на двох зелених шнурках висів аркуш