Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра
— У зв’язку з тим, що сказала мені ваша милість, — відповів Санчо, — виходить, що ми погано зробили, коли не подякували герцогові за двісті ескудо чистим золотом, які разом із гаманцем дав мені герцогів дворецький. Я ношу цей гаманець біля самого серця, як ліки про всяк випадок, бо не кожного разу натрапиш на замок, де частуватимуть, а інколи опинишся й у корчмі, де тебе виб’ють ціпками.
Розважаючись такими та іншими розмовами, мандрівний рицар та його зброєносець їхали собі далі, коли, проїхавши трохи більше, як милю, побачили з десяток людей, одягнених як селяни, що обідали, розстеливши свої плащі на траві зеленого лужка. Коло них лежали якісь білі простирадла, якими було щось накрите. Дон Кіхот підійшов до обідаючих, ввічливо привітавши їх перший, спитав, що саме вкриває це полотно, а один з людей одповів:
— Під цим полотном, сеньйоре, лежать дерев’яні статуї для бічного вівтаря в церкві нашого села. Ми вкриваємо їх, щоб не попсувати, і несемо на плечах, щоб вони не зламалися.
— Якщо дозволите, — мовив Дон Кіхот, — я з великою радістю глянув би на них, бо статуї, що їх так бережно переносять, повинні бути гарні.
— Ще б, — укинув слово другий. — Бо вони ж, скажу вам, і коштують багато. Немає ні однієї дешевшої за п’ятдесят дукатів. Щоб пересвідчитися, що це правда, заждіть, ваша милосте, і побачите на власні очі.
І, кинувши обідати, він підвівся й зняв покривало з першої статуї. То був святий Юрій верхи на коні, зі змієм, що звивався коло його ніг, із простромленою списом пащею, бравий, як його виображають завжди. Вся статуя, як кажуть, аж жаріла. Побачивши її, Дон Кіхот промовив:
— Цей вершник був один із найкращих представників небесного мандрівного рицарства. Він звався святий Юрій і захищав також дівчат. Подивімось на другу статую.
Селянин одкрив її. То, виявилося, був святий Мартін, теж на коні, що ділився своїм плащем із бідняком. Ледве глянувши на нього, Дон Кіхот сказав:
— Цей рицар теж був одним із мандрівних подвижників. Я гадаю, він відзначався більше щедрістю, ніж одвагою, що ти, Санчо, бачиш із того, як він оддає половину свого плаща бідному. Безперечно, що тоді була зима, бо інакше він оддав би цілий плащ: такий він був жалісливий.
— Це, певно, не так, — одповів Санчо, — просто він додержувався прислів’я, яке каже: «Щоб давати та приймати, треба розум мати».
Дон Кіхот засміявся й попросив зняти ще одне покривало, під яким була статуя патрона Іспанії, верхи на коні і з закривавленим мечем, що топтав маврів і наступав їм на голови. Побачивши його, Дон Кіхот сказав, що це справжній рицар із воїнства христового, звався він святий Дієго Матаморос і був одним із найдоблесніших святих та рицарів, які жили на землі.
Дон Кіхот звелів накрити статуї і сказав тим, що несли їх:
— Я вважаю, браття, за добру ознаку, що я бачив усе це, бо ці рицарі й святі належать до того фаху, до якого належу і я — до фаху військового. Різниця між ними та мною лише в тім, що вони були святі й билися за справи небесні, а я — грішник і б’юся за справи земні. Вони здобули небо силою своїх рук, бо небо здобувають силою. А я й досі не знаю, що здобув я своїми стражданнями. Та якщо страждання моєї Дульсінеї Тобоської кінчаться, то доля моя покращає, мій розум підкується і я, може, піду кращим шляхом, ніж той, яким простую тепер.
Селяни дивувалися з постаті та зі слів Дон Кіхота і не розуміли й половини того, що він їм казав. Пообідавши, вони взяли свої статуї, попрощалися з Дон Кіхотом і пішли своєю дорогою. Санчо, немов ніколи не знав свого пана, був у захопленні від його вченості. Йому здавалося, що в світі не могло бути історії, з якою той не був би досконало обізнаний.
— Справді, сеньйоре, — сказав він йому, — якщо те, що трапилося з нами сьогодні, можна назвати пригодою, то це була одна з найприємніших пригод за весь час нашого подорожування. Ми вийшли з неї без побиття й без ніякого хвилювання, не видобували мечів, не толочили землі нашими тілами й не голодували.
— Ти правильно кажеш, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Май тільки на увазі, що час не завжди буває однаковий і не завжди йде одним і тим же шляхом.
Отак міркуючи та розмовляючи, в’їхали вони в ліс край дороги, коли раптом, несподівано для себе, Дон Кіхот заплутався в сітку із зелених ниток, натягнених між деревами. Не розуміючи, що воно таке, він сказав Санчо:
— Мені здається, Санчо, що ця історія з сіткою мусить бути однією з найдивніших пригод, які можна собі уявити. Нехай уб’ють мене, якщо чарівники — мої переслідувальники — не хочуть заплутати мене в ній і затримати в путі. Але я заявляю їм, що, якби зелені нитки цієї сітки були з найтвердіших діамантів, я однаково розірву її, неначе зроблену з морських водоростей або з волокон бавовни.
Коли він хотів порвати сітку і проїхати вперед, перед ним несподівано, вийшовши з-за дерева, з’явилися дві дуже гарні пастушки (або принаймні одягнені, як пастушки, тільки одяг їхній був із розкішної парчі). Їхнє волосся лежало в них на плечах і своїм золотавим блиском могло змагатися з сонячним промінням. Голови їхні були уквітчані гірляндами, сплетеними із зеленого лавра та червоного амаранта. Мали вони, здавалося, не менше як п’ятнадцять і не більше як вісімнадцять років. То було видовище, що захопило Санчо, здивувало Дон Кіхота й примусило сонце спинитися, щоб глянути на них. Всі четверо мовчали та дивувалися.
Першою заговорила одна з дівчат, сказавши Дон Кіхотові:
— Спиніться, сеньйоре рицарю, і не рвіть сіток, протягнених тут не на перешкоду вам, а для нашої розваги. Я знаю, що ви спитаєте, навіщо їх протягнено і хто ми, і коротенько розповім вам про це. В однім селі, милі
