Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Пані, можливо, добродієві Вістану самому кортить усе пояснити...

— Навпаки, я прагну почути вашу розповідь не менше, ніж пані Беатрис. Але на все свій час. Спершу потрібно з’ясувати от що. Мені відв’язати пана Едвіна і подивитися, куди він побіжить? Чи ви, сер Ґавейн, самі покажете нам дорогу до лігва Квериґ?

Сер Ґавейн порожнім поглядом подивився на Едвіна, який намагався звільнитися від мотузки, й зітхнув.

— Залиште його там, де він є, — важко сказав він. — Я відведу вас.

Лицар випростався на повний зріст, витягнув меча зі землі й з обережністю повернув його до піхов.

— Дякую вам, сер, — сказав Вістан. — Я вдячний, що нам не доведеться наражати хлопчика на небезпеку. Зрештою, зараз я міг би вгадати дорогу і без провідника. Нам потрібно піднятися до тих скель на вершині сусідньої гори, правильно?

Сер Ґавейн знову зітхнув, подивився на Акселя, наче просячи про допомогу, і понуро похитав головою.

— Правильно, сер. Скелі зусібіч оточують яму, а вона чималенька. Яма глибока, мов каменярня, й у ній спить Квериґ. Добродію Вістане, якщо ви справді надумали стати з нею до бою, вам доведеться спуститись усередину. І зараз я запитаю вас, пане: ви дійсно замислили піти на таке божевілля?

— Заради цього я здолав довгий шлях, сер.

— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — пробачте, що стара жінка втручається у вашу розмову. Ви щойно посміялися з нашої кози, та на вас чекає великий бій. Якщо лицар вам не допомагатиме, дозвольте принаймні нам відвести козу на вершину гори і кинути її в яму. Якщо вам доведеться боротися з драконкою самотужки, то хай хоча б отрута сповільнить її рухи.

— Дякую, пані, ваша турбота знайшла відгук у моєму серці. Хоча дрімота Квериґ і створила би для мене сприятливі умови, та все ж застосовувати отруту я не хотів би. Крім того, мені забракне терпіння чекати ще півдня чи більше, щоби дізнатися, чи драконка отруїлася своєю вечерею.

— Тоді покінчімо з цим, — сказав сер Ґавейн. — Ходімо, пане, я вас поведу.

І додав, звертаючись до Акселя та Беатрис:

— Друзі мої, зачекайте тут, заховавшись від вітру за каїрном. Очікувати вам доведеться недовго.

— Але ж, сер Ґавейн, — сказала Беатрис, — дорогу на цю гору ми з чоловіком подолали. І на ту, останню, також піднімемося, якщо шлях безпечний.

Сер Гавейн знову безпорадно похитав головою.

— Добре, друзі, ходімо всі разом. Гадаю, нічого поганого з вами не станеться, та й мені буде спокійно у вашій присутності. Ходімо, друзі, до лігва Квериґ, але розмовляйте якомога тихіше, щоби не потривожити її сну.

* * *

Поки вони піднімалися стежкою, вітер поступово вщух, хоча їм усе виразніше здавалося, що вони от-от торкнуться неба. Лицар із воїном розмірено крокували попереду них, один до одного схожі на двох старих друзів, котрі вийшли подихати свіжим повітрям, і незабаром між озброєними чоловіками та літнім подружжям утворилася велика дистанція.

— Принцесо, це безглуздя, — сказав Аксель, ідучи. — Навіщо нам дертися догори слідом за цими добродіями? І хто знає, які небезпеки чигають на нас попереду? Повернімося назад і зачекаймо поруч із хлопчиком.

Але Беатрисин крок залишався рішучим.

— Ми повинні йти далі, — сказала вона. — Акселю, візьми мене за руку і не дозволь мені зневіритися. Бо тепер мені здається, що це я більше боюся, що імла розсіється, а не ти. Там, біля того каміння, я пригадала, що колись давно погано повелася з тобою, муже. Відчуваєш, як моя рука тремтить у твоїй від думки, що ми можемо пригадати той мій учинок? Що ти тоді мені скажеш? Відвернешся й підеш геть, покинувши мене на цій пустельній горі? Десь у глибині душі мені хочеться побачити, як цей відважний воїн, котрий іде попереду нас, загине, та я не хочу, щоби ми з тобою одне від одного ховалися. Ні, Акселю, я не ховатимусь! А ти? Роздивімося добре дорогу, яку ми з тобою пройшли разом, — байдуже, чи в пітьмі ми йшли, чи під лагідним сонцем. І якщо воїнові й справді доведеться стати з драконкою до бою в її ж таки лігві, зробімо все, що зможемо, щоби підтримати його. Попередження, висловлене у правильному місці, чи у вирішальну мить, коли він потребуватиме отямитися після жорсткого удару, може змінити перебіг битви.

Аксель не переривав її, проте слухав лише краєм вуха, бо в далекому кутку його пам’яті знову щось заворушилося: буремна ніч, гіркий біль у серці, самотність, яка розверзалася перед ним, наче безкрайні води. Чи можливо, що насправді то він, а не Беатрис, стояв сам-один у порожній кімнаті, неспроможний заснути, при світлі маленької свічки?

— Що сталося з нашим сином, принцесо? — раптом запитав він і відчув, як її рука стиснулася. — Чи він справді чекає на нас у себе в селі? Чи ми цілий рік шукатимемо його на цих землях, але так і не знайдемо?

— Я про це теж замислювалася, та не наважувалася висловити ці побоювання... Але тихіше, Акселю, інакше нас почують.

Дійсно, сер Ґавейн і Вістан, які йшли попереду, зупинилися на стежці, щоби дочекатися їх, і, судячи з усього, люб’язно бесідували. Підходячи до них, Аксель почув, як сер Ґавейн сказав підсміюючись:

— Зізнаюся, добродію Вістане, що я вельми сподіваюся на те, що дихання Квериґ от-от заб’є вам памороки і ви забудете, чому, власне, йдете поруч зі мною. Чекаю не дочекаюся, коли ви мене запитаєте, куди це я вас веду! Проте, судячи з вашого погляду та з ваших кроків, забуваєте ви мало.

Вістан усміхнувся:

— Гадаю, сер, саме через мій дар чинити опір невідомим чарам король і доручив мені це завдання. У нас на болотах ніколи не водились істоти на подобу Квериґ, але траплялись інші — з дивовижними вміннями, — й усі помічали, як мало я улягаю їхньому впливу навіть тоді, коли мої товариші непритомніли чи засинали глибоким сном. Думаю, це — єдина причина, чому король вибрав мене, бо майже всі мої товариші-земляки у бою перевершують того, хто зараз іде поруч із вами.

— Добродію Вістане, в це неможливо повірити! І чутки, і мої спостереження підтверджують ваші виняткові здібності.

— Ви переоцінюєте мене, сер. Учора, коли мені довелося убити того солдата у вас на очах, я чудово усвідомлював, як людина ваших умінь може оцінити мої