Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

не справило на неї жодного враження. «Він завжди казав краще, ніж робив», — нагадувала вона йому, та коли Армстронг вирішив, як і завжди, пробачити сина, вона не наполягала на своєму. Коли побачила свого старшого на ярмарку з дитиною на руках, то з подивом завважила, що надія пустила тоненькі пагони і в її серці. Бесс слідкувала за її розвитком із цікавістю садівника, що все одно дбає про рослину, хоч і знає, що вона не виживе. Те, що її син жодного разу не відвідав дочку, не залишилося непоміченим. Армстронг листом сповістив Робіна про день і час фотосесії, будучи впевненим, що він обов'язково приїде заради такої оказії, але відповіді вони не отримали, тож Бесс зовсім не була здивованою його відсутністю.

— Ми все одно спочатку сфотографуємо вас із містером Армстронгом, — пояснив Донт. — Тож у нього буде ще купа часу, якщо його щось затримало дорогою.

Він посадовив Бесс на стілець, а позад неї поставив Армстронга і, пояснюючи, чому потрібно стояти непорушно, зарядив пластину. Коли все було готово, Донт пригнувся під чорним покривалом і зняв кришку з об'єктива. Рита стояла за камерою і нагадувала позувальникам, що вони мають дивитися постійно в одному напрямку. За десять секунд Армстронг випробував на собі всю гамму відчуттів, що переживає людина, яка фотографується вперше: ніяковість, заціпеніння, знервованість, значимість і, врешті, дурнуватість. Та за пів години, коли розглядали проявлений, промитий, висушений та обрамлений знімок, вони побачили себе такими, якими не бачили ніколи раніше — вічними.

— Що ж… — зацікавлено протягнула Бесс, але не стала продовжувати фразу, а замовкла, вивчаючи зображення чепурної жінки середнього віку з пов'язкою на оці та темношкірого огрядного чоловіка, що стояв позад неї, тримаючи руку на її плечі.

Армстронг дивився на фото з-за її плеча і повторював, як гарно вона вийшла, але його очі постійно фокусувалися на власному похмурому обличчі. Здавалося: що довше він дивився на себе, то дужче псувався його настрій.

Розглядання фотографії зайняло на певний час усю родину, але ж варто було готуватися до наступного, групового знімка, а Робін так і не з'явився. Не було чути ані стукоту підков по бруківці, ані рипу прочинених дверей. Армстронг усе одно пішов і розпитав покоївку, чи, бува, Робін не з'явився непоміченим крізь задні двері — але ні. Він не приїхав.

— Ну ж бо, — поклала цьому край Бесс. — Не приїхав і не приїхав, ми тут нічого не вдіємо. Живучи в Оксфорді, він будь-якої миті може піти до фотосалону містера Донта і сфотографуватися там. Йому так у сто разів простіше.

— Але ж як добре було б сфотографувати всіх дітей разом! Та й Еліс тут!

Авжеж, тут справді була Еліс.

Бесс зітхнула і заспокійливо взяла чоловіка за руку.

— Робін уже чоловік, а не дитина, щоб чинити так, як кажуть батьки. Ходімо, зробимо усе якомога краще. Тут же є інші шестеро, і вони з нетерпінням чекають, коли вже можна буде сфотографуватися разом із нами й Еліс. Ходімо.

Вона упросила Армстронга стати у групі. Діти посунулися, щоб заповнити місце, залишене для відсутнього старшого брата.

— Усі готові? — нарешті спитав Донт, й Армстронг про всяк випадок кинув останній погляд у бік вікна.

— Готові, — зітхнувши, підтвердив він.

Упродовж десяти секунд Армстронг, його дружина та шестеро дітей витріщалися в око камери, око часу й око майбутнього, вбудовуючи себе у безсмертя. Рита, що спостерігала за ними з кутка кімнати, помітила, що та, кого вони називали Еліс, вдивлялася кудись повз камеру, крізь стіни, понад Келмскот — на щось таке віддалене, що воно могло бути навіть за межами вічності.

Поки Донт проявляв знімок, місіс Армстронг із дочками накривали стіл до чаю, а хлопці перевдягнулись у робочий одяг, щоб погодувати тварин. Рита залишилась удвох із Армстронгом; саме завершився дощ і виглянуло сонце.

— Хочете прогулятись і подивитися ферму? — запропонував він.

— Залюбки.

Він легко, мов пір'їнку, підхопив дівчинку на руки, і вони вийшли надвір.

— Як у неї справи? — спитала Рита. — 3 нею все гаразд?

— Я не впевнений, що можу відповісти на це запитання. Зазвичай дуже добре відчуваю живих істот, чи то тварин, чи то людей. За ними варто лиш трохи поспостерігати. У курей неспокій видно по пір'ю. Про котів багато можна сказати, дивлячись на те, як вони дихають. У коней — ну, там багато чинників. У свиней дуже розумний погляд. А цю крихітку так одразу й не розкусити. Загадка ти наша, так, поросятку? — він із ніжністю поглянув на неї й погладив по волоссю.

Дівчинка глянула спочатку на нього, а потім на Риту, але нічим не виказала, що знає її. Навпаки, трималася так, ніби вперше бачить. Рита нагадала собі, що так вона поводилася й тоді, коли мешкала у будинку Вонів, хоч лікарка й була там частою гостею.

Поки вони гуляли, Армстронг привертав увагу Рити та дитини до різноманітних речей на фермі. Дівчинка слухняно дивилася туди, куди він вказував, а тим часом клала голову йому на плече і звертала погляд усередину себе, зосереджуючись на власному внутрішньому світі. Рита відчувала, що за балаканиною про фермерські справи Армстронг намагається приховати якийсь особистий душевний розлад, і вирішила, що це пов'язано з відсутністю сина. Вона не затівала світської бесіди, а натомість просто йшла поряд із ним, поки її делікатність не заохотила його відкрити душу.

— Така людина, як я, призвичаюється пізнавати себе. Дуже добре знаю свій внутрішній світ. Значно менше часу я приділяв розгляданню власної зовнішності у дзеркалі. Тому мені й цікаво було побачити себе на фотографії. Дивишся на себе, мов на іншу людину.

— Так воно і є.

Коли Армстронг знову заговорив, то поставив їй запитання.

— У вас же немає дітей?

— Я незаміжня.

— Можливо, у вас ще все попереду. Я не знав щастя, поки не зустрів свою дружину і ми не народили дітей. Ніщо мені не дороге так, як моя родина. Ви, мабуть, дещо чули про моє минуле?

— Я не дуже люблю плітки. Але в «Лебеді» подейкують, що ваш батько був принцом, а мати — рабинею.

— Кумедно, але дуже далеко від істини. Мій батько був багатою людиною, а мати — чорною служницею. Вони жили в одному будинку, були дуже молодими, майже дітьми, і зачали мене з кохання та недосвідченості. Гадаю, можна вважати, що мені пощастило, та й моїй матері теж. У більшості сімей її просто викинули б на вулицю, але батько рішуче за неї вступився. Думаю, він хотів із нею одружитися. Звісно, це