Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

— Попом? — повторив Юліян придушеним голосом. — Ево, схаменися, що говориш? Чим є твій батько? Не священиком?

— Залишіть її, Юліяне, — вмішався о. Захарій, дуже супокійний, усміхаючись гірко. — Вона ніколи неправдою не орудувала і тепер сказала те, що думала.

— То будь ним, як хочеш, будь чий хочеш, але я піду на медицину! — сказала вражена, і очі її запаліли раптовим гнівом.

— Ні, Ево, — наставав Юліян твердо на своїм, притягнувши зворушену дівчину до своїх грудей. — Це не може бути. Хіба ти вже так скоро забула, що мене любиш і не знаєш, що місце жінки при боці її чоловіка?

Останні слова, вимовлені цим півголосом, не залишилися без впливу. За хвилину вона вспокоїлася і сказала:

— Я про це не забула, Юліяне, але те, що для мене найважніше, наймиліше з усіх бажань, окрім твоєї особи на світі, ти забороняєш мені. Я ж кажу тобі: ти йди собі на богослов’я, вибирай фах, який хочеш, а я буду лікаркою.

— На селі будеш хорих селян лічити? — спитав він і усміхнувся. — По селах інтелігентів мало, Ево. Ти не береш цієї справи досить поважно. Лікарська професія нелегка. Скидаєшся обов’язків жінки душпастиря, і замість при ньому сильно стояти, щоб і добре, і гірке з ним ділити, хапаєшся… Роздумай, Ево.

— Я роздумала. Ти можеш бути вчителем релігії в місті, як до того прийде, а я буду лікарювати. Не так? Ах… будь добрий і послушний, Юлику. Ми можемо це так гарно погодити, — благала і пестила голосом. — Ти не пожалуєш, маючи жінку-лікарку, лише дай дозвіл.

І до батьків, що стояли без слова, звернулася теж.

— Дайте нам дозвіл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поїду до Швейцарії. Юліян дозволяє.

— Дозволяєте, Юліяне? — спитав батько, вп’яливши свої великі голубі очі у свого майбутнього зятя.

Юліян підняв брови вгору і притакнув мовчки головою.

— То я лише докину свій дозвіл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобів на ту ціль у мене нема. Ева знає, куди вони в мене йдуть.

— Знаю, знаю, татечку. Для ваших бідних, голодних у громаді, на шкільні книжки, для дрібних невдячників, на сирітську касу, на шпихлір у неурожайні роки, для калік і куди я там знаю… Але гроші — марниця, — додала весело, майже пустотливо, — бабуня дасть, бабуня!

— А я не даю дозволу, Ево, — обізвалася нараз несподівано і твердо мати. — Попаді медицини не треба, на селі можна і домашніми ліками лікувати, є їх там доволі. На місці твого нареченого я ніколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полі, коло худоби ходити…

Але Ева цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабуні, що в сусідній кімнатці сиділа спокійно за маленьким столиком перед шинкою і маслянкою.

— Я їду до Швейцарії, бабуню! Лагодьте гроші. Всі дали дозвіл, мій Юличок і татко!

О. Захарій саме тоді звернувся до Юліяна, що сидів задуманий і гриз уста.

— Нащо ви дали цей дозвіл? Чи це тепер потрібне?

— Може, й потрібне, отче. Тяжко відмовити. Та хто годен у будучину заглянути. Знання і фахова наука ніколи не можуть пошкодити жінці, а матеріальна допомога теж придасться… На чужині інакше на це дивляться. Я думаю, що нам обоїм не вийде з того лихо. Хто не рискує, той не виграє.

Їмость встала і вийшла з кімнати.

За хвилину вернулась Ева з бабунею.

— Добре ви зробили, зятю, що дали остаточно Еві дозвіл на виїзд за границю, — заговорила Орелецька спокійно і ласкаво, мовби роздавала посади. — Я радуюсь, зятю, щоб ви знали, хоча як гірко буде мені, старій, розставатися з Евою. Та чи можна молодій вік марнувати? Побачите, що будете мені ще дякувати, що допоможу їй добитися до ціли. Дасть Господь, і ви, і я, і пан Цезаревич діждемося потіхи і слави з неї. Вона недурно, хоч у другім поколінню з Альбінських… — тут глянула з-під окулярів на о. Захарія і похитала головою. О. Захарій зняв з вішала свій капелюх, взяв ціпок у руку і, не промовивши ні слова, вийшов з хати.

*

На другий день Юліян від’їхав і в цілім парохіяльнім домі запанував супокій. Ева якийсь час ходила сумна і до сліз розжалоблена, то знову на думку про свій виїзд за кордон була щаслива і не находила собі місця в хаті. Шукала за батьком, доки не віднайшла його в читальні. Тут прилучилася вона до нього і пішла з ним далеко в село. По дорозі хапала кілька разів його за руку і, цілуючи її щиро, просила не гніватися та не журитися нею. Хоча і поїде на чужину, то свого «тунечка» не забуде, і на його поважний поклик зараз звідти вернеться. А щодо Юліяна, то вона його так безмежно любить і він такий добрий для неї, так поважно і так гарно розложив їх спільні життєві плани, що їй перед нічим не лячно.

— А бабуня, татунечку, запевняє мене, що і рік не мине, як Юліян «вилетить» із семінарії і опиниться на іншім факультеті. Де йому, каже, між мужиків на село, він для інтелігентнішої верстви уроджений! Це раз, казала, а по-друге, він з вояцької родини. Так казала бабуня, щоб мене потішити, що він іде на богослов’я, але я вже погодилася з тим. Нехай би і дроворубом був, лише, щоб був мій!

Молода дівчина перегнулася і заглядала в очі батькові, вижидаючи від нього відповіди.

Але батьківські уста не відчинилися і не дали на її сьогоднішню балачку відповіди.

*

Дома привитала Юліяна тиша, що мов шовком обняла його, а батько простягнув до нього руку й усміхнувся:

— Ходи, сину, ходи, я вже на тебе, мов на спасения, жду…

Та видко було, що недуга батька виступала щораз грізніше і винищувала його обезсилений організм до крайности. При ньому говорили лише півголосом, син з мамою порозумівалися кількома словами, тільки Зоня говорила на самоті одверто про те, чого треба неминуче сподіватися.

Мати поводилась спокійно, її вид не проявляв її душевного стану, лише тоді, коли в сусідній кімнаті не було нікого, вона клякла і перед хрестом Спаса молилася, стримуючи плач у собі. Дні минали, як удари годинника.

*

Одного дня по обіді, коли Юліян сидів коло хорого і