Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська

всі тоті неясні відносини, що накладали на його якісь обов'язки і тяжіли на нім не раз так дуже. Чому? Він сам не знав. Тим часом він зворушився сам, переконуючись, що вона йому не байдужа, що не була йому такою, хоч як вмовляв в себе часто, що не обходить його нічо і що не любить її. Але що ж! Він мусить з нею зірвати. Це було би нерозумно дати запанувати одному чуттю над цілою своєю будучністю і то саме тепер, коли все склалося для нього так легким способом і так гарно. Тамта любила його, мала прегарний маєток і була така сама добра людина, як ця, хоч оця приковувала його якоюсь чудною силою до себе. Та ба! Він не хоче більше бавитися чуттями, вона йому ще недавно завдала доволі горя і прикростей з тою шаленою румункою, а тепер починати знов наново? Він буде щасливий і з тамтою, хоч і не любить її; він переконався, що щастя становить щось інше, як сама любов, тому — вперед!

Він станув перед нею, гарний, високий, на вид спокійний і простяг до неї руку.

— Я зворушив вас, — сказав непевним голосом, — хоч і не бажав того ніколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людей, як ви, є доволі сили, щоб знести кожду страту в житті і кождий удар, хоч би і найтяжчий.

Вона кинула на його гордим, недовірчивим поглядом, і її чоло захмарилося.

— Найтяжчі страти в житті переболіла я вже; а то страту родичів і бабуні. Те, що наступило потім, або що може ще наступити, не в силі завдати мені більше горя, як завдало це. Впрочім. дякую вам за вашу гостину і за всі новинки і — гратулюю вам!

Він склонився низько, аж надто низько — і пішов.

Така сама тишина, як перше.

Вона оперлася одним коліном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки.

Так, це правда, що потонув і пропав! Вона не думає над нічим ясно; їй здається так, мовби хто прийшов і ударив її по голові довбнею, а вона, хоч заголомшена, відчуває цей удар. Але ні, їй властиво не так здається. В ній збудилося прецінь стільки голосів, зовсім так, мовби в її серці ожив рій бджіл; шукав виходу і не міг його найти, а вона або удавиться, або оглухне.

Вона вмовляє в себе, що все те перемине, силується згірдливо усміхнутися і від часу до часу шептають її уста майже несвідомо: «Марко! Марко!» Її мучить жадоба виконати щось подібне того, як сісти на дикого коня і пустити йому свобідно поводи, щоб помчався скаженим летом і затоптав всі ті підлі, самолюбні, брехливі креатури, собак тих! Або кинутися в човен в бурливі хвилі. і реготатися!

Або, може, ще інше? Може.

Може, потонути душею в тони і виграти то, що її так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! Для всіх, що мають серце і слух. Та ба! Грати!.

Так оперта лежить вона довго.

Відтак проходжується по кімнаті. Принесені ним листи впадають їй аж по довгім часі в очі. Вона сягає вперед за листом від тітки. Майже не розуміє, що читає, і лише при кінці писані слова вражають її. «Ти думаєш над бог знає чим, Наталко, а не застановишся над тим, що твої роки не стоять. Леночка майже цілий рік молодша від тебе, а має вже дві донечки, а третє в дорозі.» Вона кинула від себе лист, немов в її руках опинилося щось гидке, і вхопила за другим письмом від панни Марії. «Я така вдоволена, — писала вона між іншим, — що з Василем склалося все так щасливо. Бог добрий, допоміг йому до доброї волі. Я боялася за його, тепер сповідаюся перед вами одверто. Він пристрасний і змінчивий характер, хоч у його серце золоте і чувство глибоке, а розум острий. І Маєвський з нього вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя — то цей, що жениться так пишно, і тому простить йому всі його прочі «дурниці». Зоня гомонить на його, як звичайно, і каже, що вона була би воліла, щоб він женився з ким іншим і не шукав передусім маєтку. Але вона все така, як була давніше. Я лиш не розумію, чому ваша тітка і вуйко приняли так дивно звістку про його заручини. З тітки мені не дивно: вона має претензії до кождого молодого чоловіка і засуджує кождого безоглядно, що не звертає уваги на її доньку; але ваш вуйко, Наталко, той спокійний, добрий чоловік, він засміявся так злобно на вістку про заручини Василя, що я того сміху й до смерті не забуду. А відтак вийшов з кімнати, мовби не хотів про його й чути. Я розповіла те все Василеві, більше жартом, а він просто казився з лютості. «Це міщанська вузькоглядність! — казав. — Але, слава богу, що в мене сумління сильне і що я не трус. З часом поклоняться мені всі, побіда буде по моїй стороні. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давніше! Я європеєць!.» І т. д.

Кімната освічена слабо.

Вона лежить зморена, і її гарні білі руки звисають сплетені безсильно понад край отомани і відбиваються блідо від темного її тла. В її душі запанувала якась пітьма, здавалося, що одна з її найзвучніших струн урвалася.

— Хто винен, хто винен? — шевелять її уста і вона передумує все наново ту думку, що в нім любила свій народ, рідну пісню свою, котрої частина потонула з ним в якусь бездонну глибінь безповоротно, і одним голосом стало знов менше. Хто винен?

XVIІ

Чотири неділі пізніше вийшла вона з дому, щоби побачити його вінчання.

«Де люди любляться, там мусить той коритися, що найбільше любить», — писав десь раз данець Якобсен. А що вона любила більше, то черга коритися припадала на неї.

На судженій Василя мусить щось бути, коли він жениться з нею; вона має прегарно Ліста грати.

Надворі погідно, тепло. В неї є охота погуляти на свіжім воздусі і аж потім піти в костьол. Вона звертається в місто і йде головною, ясно освітленою вулицею. Перед нею, за нею тиснуться люди. Вона йде скоро, майже без плану. В її душі хмарно, і вона потребує тепла і простору.

По проході зайшла в латинський костьол. Тут мало відбуватися його вінчання.

Вступивши сюди, вона змінилася до глибини душі. Її напало страшне зворушення і