Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний
До темряви й до реального стану повертала його ломота в костях від безкінечного сидіння. Тоді він вставав і стояв, погойдувався, щоб розворушити кості та пожвавити кровообіг. Погойдавшись, знову сідав і продовжував обірвану мандрівку своєї душі…
Ні, таки гарна річ, цей карцер! Цікаво, що задумував інженер Н, коли будував цей карцер? Треба спитати його, він там сидить у сорок дев’ятій камері й нудиться, тіпається душею від жаху, сходить потом і годує блощиць…
За дверима нудиться коридорний, чути його кроки, як він мляво човгає повз двері — сюди й туди. Вони — вартові — там змінюються кілька разів на день, і всі вони різної вдачі, а Андрій сидить все один. Найприємнішою деталлю цього карцеру є, мабуть, те, що в дверях немає «вовчка», отого зрадливого ока, що все пильнує за вами, й невідомо, коли саме воно дивиться, а коли спить. Тут справа простіша бо крізь вовчок у темряву не заглянеш. Коли коридорному треба глянути, що робить в’язень, він підіймає сукнинку на віконечку й зазирає, можна бачити навіть обличчя й очі того коридорного.
Серед наглядачів, на загал злих, є один добрий. Він має негарне, шрамасте обличчя, ніс, як ріпа, кострубаті брові і взагалі весь якийсь кострубатий і необтесаний. Йому, мабуть, особливо нудно. Ось він відслоняє сукнинку й дивиться на Андрія:
— Сидиш? — питає він суворо, сховавши в очах смішинку…
— Сиджу…
— Гм… Ну, сиди, сиди… — і опускає запинальце. Через якийсь час, після нудного слонячого тупцяння сюди й туди, він знову підіймає запинальце:
— Сидиш?
— Сиджу…
— Гм… І за що ж тебе посадили?
Андрій зітхає апатично:
— Не знаю…
— Ге–ге… Не знаєш… (добродушна іронія, видно, він знає добре, за що Андрія посадили до карцеру, і це його веселить). — Ну, сиди, сиди…
Минає якийсь час — вартовому нудно. Його щось тягне до запинальця, і він підіймає його:
— Ти чого куриш?! — раптом запитує він суворо, мовби зловив на злочині.
Андрій щиро дивується:
— Я не курю.
— Гм… Не курю… Ну, так хочеш курити! Знаєм ми вас!..
— А… Це можливо…
Вартовий опускає запинальце, мабуть, втішений, що так пожартував, і більше не підходить. Тупцяється по коридору сюди й туди. Андрій вже починає за нього забувати. Під ложечкою ссе докучливе бажання закурити, справді закурити. Пекельне бажання закурити! Нагадав вражий син!.. І ходить там собі.
Вартовий ходить, як маятник. Аже ось вартовий зупиняється біля дверей… Несподівано просувається попід запинальце рука з чимось, а строгий голос каже:
— На… Кури… Та не дуже дими… а то валитиме з віконечка дим, як з комина…
В руці шматок газети, в газеті махорка і пучка сірників… Вражений Андрій бере те все, рука щезає, а голос з–за запинальця глухо каже:
— Там і тертушка є… Смали… Гм… «Не знаю».
Дійсно, в махорці є шматочок тертушки, відламаної від коробочки. Андрій навпомацки віддирає шматочок газети, скручує грубу цигарку й закурює… Сірник тримає в руці, доки він не догоряє до самої пучки— розглядає своє житло… Нічого житло. Сірник гасне, а в очах ще стоять сірі голі стіни такого собі цементового ромба. Можна б сказати, що це домовина або мавзолей, коли б у кутку не було параші, а головне — коли б Андрій так добре не почувався в цім мавзолеї. Колись, як він сидів цілий рік у камері самотнього ув’язнення, він ні за чим так не тужив, як за людьми, і нічого так не хотів, як того, щоб нарешті вийти зі своєї «мишоловки» і з тими людьми побачитись, не важно, з якими, аби лиш то були люди… Мабуть на такій підставі й цей карцер побудовано… Тепер навпаки — він хотів самоти. І він має самоту… Андрій курить і якийсь час думає про вартового… На серці робиться тепло… Кров швидше пробігає в жилах і на душі лагідніє — то повертається захитана й розтрощена віра в людину… Так, ніби з–за хмар підіймається сонце… Найдорожчий скарб, що людина має, — це віра в себе і в собі подібних! Принаймні на цьому все життя трималася Андрієва душа і він в цьому саме тепер переконується.
Епізод з вартовим та з цією махоркою на нього діє, як сонячний промінь. Він так діє, як рятівничий хімікалій на зіпсовану, зів’ялену фотографічну платівку, викликаючи забуті, загублені риси, воскрешає їх, підсилює, скріплює… І ось образ відтворено… Серце стає на місце, на ту тверду основу, на якій воно стояло незрушимо.
. . . . . .
Як можна збавити час в карцері? Відомо, що в суворій ізоляції люди божеволіють від нудьги, відомо, що з камер самотнього ув’язнення юнаки виходять лисі від тієї самої нудьги, від безділля, від відчаю самотності, від муки монотонності, коли час, здається, зупинився й не йде. А надто в отакім от карцері, в темряві, коли людина уподоблена до живцем похованого… Але як то смішно, як на Андріїв погляд! Як можна збожеволіти в карцері?! Він зовсім не відчуває тягаря часу й не журиться тим, що впереді так багато днів і ночей, залитих темрявою, що його житло ізольоване від світу й закрите залізними дверима. Навпаки, саме цим він задоволений.
Він тільки турбується, щоб не прийшли й не забрали його звідси, не нарушили його спокою, не обірвали його дум, не відібрали від нього блаженного маріння, такого яскравого, такого барвистого, в якому життя втрачене, а тепер відтворене силою уяви, набуває особливого блиску й особливого звучання…
Спочатку це була нездиференційована вогненна веремія, хаос. Пертім Андрій зринає з того хаосу і намагається його здиференціювати, думати про різні речі окремо, упорядкувати все, відчути й пережити все за порядком — життя у всіх його проявах…
Але насамперед, зринувши з хаосу, він намагається думати про справу. Він має змогу тверезо все обміркувати. І
